Валерія О’Коннор-Вілінська і її п’єса "На Великдень..."

Валерія О’Коннор-Вілінська (1866 – 1930) – українська письменниця і громадсько-культурний діяч, родом з Кременчуччини; член Центральної Ради. З 1919 р. перебувала в еміграції, у Відні, згодом у Чехословаччині. У співпраці з Олександром Олесем і Л.Старицькою-Черняхівською написала п’єси «Сніговий баль» та «Візит» (1910); окремо імпресіоністські драми «Інститутка» (1911), «Сторінка минулого» (1912); дитячі п’єси; повість «Скарб» (1924), роман-хроніку «На еміграції», спогади «Лисенки й Старицькі», перекладала французьких класиків. Друкувалася в «Сяйві», «Літературно-науковому віснику», «Новій Україні» та ін.

Ще дев’ятнадцятирічною у рідному селі Миколаївці Валерія організувала приватну нелегальну школу для селянських дітей, а пізніше театр, про який Марко Кропивницький згадував як про перший справді народний театр. Переїхавши до Харкова, Валерія викладає арифметику й географію в єпархіальній школі, працює в Товаристві письменності, а також пише статті та театральні рецензії. Там вона виходить заміж за талановитого інженера Олександра Вілінського, племінника Марка Вовчка.  Старша сестра Валерії Ольга була дружиною Миколи Лисенка.

Серед друзів і знайомих В. О’Коннор-Вілінської – відомі українські діячі: Леся Українка, Софія Русова, Максим Славінський, Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Садовський, артисти-корифеї українського театру. Валерія часто була присутньою при складанні українсько-російського  словника, що вийшов у 1907-1909 рр. в Києві за редакцією Б.Грінченка та всіх тих дискусій про українську мову,  які при тому відбувалися. Видно, ще з тих  часів  сформувалося шанування мови та прагнення зберегти чистоту її, яке реалізувала у своїх творах.

На замовлення  М.Садовського вона написала першу українську дитячу п’єсу «Марусина ялинка» (1908). До  того  часу  в  українській  літературі  не було жодної дитячої п’єси. Письменниця  й пізніше  звертала  особливу  увагу  на  дитячий  театр  і  для дітей написала  п’єси «Подруги», «У  школі»,  і цілий ряд дитячих оповідань.

У буремні місяці 1917 року В.О’Коннор-Вілінська бере участь в організації Центральної Ради й очолює літературну секцію Генерального секретаріату освіти. Під час гетьманування П.Скоропадського продовжує працю в міністерстві освіти. Усю платню за роботу в міністерстві Валерія віддавала «Молодому театрові», який на етапі свого становлення перебував у дуже складному фінансовому становищі.

 У 20-х роках ХХ ст. В.О’Коннор-Вілінська працювала в термінологічній комісії Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина) під керівництвом Євгена Чикаленка, а також перекладала  українською мовою класичну французьку драматургію.

Переліченим далеко не вичерпується діяльність Валерії О’Коннор-Вілінської, однієї з найяскравіших представниць української еміграційної еліти.

П’єса «На Великдень» є інсценізацією вірша Тараса Шевченка «На Великдень на соломі…», написаного в Кос-Аралі під час заслання 1849 року.

Ця етнографічна п’єса яскраво передає народний колорит, тодішні реалії й наближена до дитячого досвіду. Тут нема сліду «панського мислення», тому що В. О’Коннор-Вілінська свідомо і вдумливо вивчала народне життя і звичаї.

Дійовими особами є сільські діти: Ївга, Орися, Петро, Степан, Оленка, Параска, панотець, паніматка, бабуся, сліпий кобзар дід Іван. П’єса густонаселена. Авторка, поруч із Шевченковими, вводить власні характерні українські типи, що витворюють виразну картину українського села. Орися – бідна сирітка, поетична, спрагла прекрасного душа. Для загострення драматичного конфлікту письменниця зображує і колоритних сільських бешкетників, що збиткуються над бідною дівчинкою, виганяють її з гурту. Виразно зображені елементи матеріальної культури тодішнього села. Авторка проявила відмінне знання побутових речей і володіння словесним матеріалом. Панотець із паніматкою надаються до досить рідкісних змалювань духовних осіб як захисників знедолених. Це і є прояв того великосвітського українського панства, що своє багатство, працю й ціле життя поклало на захист і просвіту покривдженого народу. Вони влаштували свято не тільки малій сирітці, а й старенькій бабусі, що «ходить, просить», дідові. А найбільшим щастям для Орисі є любування прекрасним. П’єса насичена яскраво вираженою візуалізацією. Переважають зорові образи сяйва, блиску, чистоти, яскравих барв, що несуть у собі духовне вивищення.