Закарпатський письменник
Іван Чендей (1922-2005) увійшов до когорти класиків української літератури ХХ
століття і ще за життя став легендою. Народився він у селі Дубовому на
Тячівщині. Навчався в Хустській гімназії, де був членом літературного гуртка
Петра Лінтура, згодом закінчив Ужгородський держуніверситет, з 1945 року
працював кореспондентом газети «Закарпатська правда». В 1955 р. видав першу
збірку новел «Чайки летять на Схід». Написав резонансні твори «Птахи полишають
гнізда», збірку оповідань і повістей «Березневий сніг», за які радянською
владою був переслідуваний і на ціле десятиліття вилучений з активного
літературного життя. Разом із Сергієм Параджановим створив сценарій до знаменитого
фільму «Тіні забутих предків». За
повість «Іван», збірки «Березневий сніг» і «Калина під снігом» у 1994 році
Чендей отримав Шевченківську премію. Наскрізні теми його творів – історія
рідного краю й змалювання патріархального селянського світу, що відійшов у минуле
перед новим тисячоліттям, а також болісне осмислення проблем сучасності.
Мало хто знає, що Іван
Чендей вів щоденникові записи, які за відвертістю, правдивістю, силою таланту
можна порівняти хіба що з щоденниками Олександра Довженка та Олеся Гончара. Хронологічні
межі Чендеєвих записів незвичайні. Перший з них датується 31 жовтня 1953-го, а
останній – 4 жовтня 1995 року. Між ними 42 роки! Ціла епоха осягнута очима й
багатою душею митця. Це рідкісна нагода заглянути в творчу лабораторію,
простежити еволюцію особистості й таланту, численні контакти упродовж такого
тривалого часу.
 |
Іван Чендей з
племінником Василем Пекарем.
Публікується вперше
|
Ні в який перелік неможливо
втиснути широчінь тематики й розмаїття форм записів у цьому щоденнику. Насамперед
це хроніка звичайних письменницьких буднів і протистояння владі, роздуми про
завдання й секрети письменницької професії, бувальщини, спогади, враження. Усе
це – неабиякий скарб для нашої літератури. Недарма знавці називають цей
щоденник підручником історії закарпатської літератури.
Хочеться сподіватися, що
видавців неодмінно зацікавить ця унікальна частина творчої спадщини Івана
Чендея. Особливо якщо взяти до уваги ту обставину, що все писалося не для
«стороннього» ока, а «в шухляду».
Поки що його донька Марія
Трещак систематизувала й передрукувала з багатьох списаних від руки зошитів ці
безцінні записи. А хто і коли підготує це видання, покаже час.
Таємниця Чендеєвої шухляди
31 жовтня 1953 р. (Субота)
Записуватиму
те, що народжуватиме, будитиме думки, нехай, на перший погляд, і зовсім дрібне,
незначиме. Якщо дневник заставлятиме мене частіше братися за перо і в писаному
слові викладати думки – уже мета вести його буде виправданою.
15
листопада 1953 р. Неділя
Всліпу можна зробити якусь
невелику річ, випадково досконалу у всіх відношеннях, може, навіть таку, яка
залишиться в літературі, але всліпу не напишеш великого твору, багато творів.
8 серпня 1957р.
Вчора були з Мирославом у лісі. Ходили по гриби. В
кущах ми побачили гніздо мурах. Хтось його
розбив. Я звернув на це увагу сина. Він каже:
–
Може, когось укусив один мурашок, а він
розбив ціле гніздо…
Закарпатська письменницька організація
як маленький човник на великому морі в складі могутньої ескадри! Як човник, все
ж здатний до великого плавання, дужий, добре скроєний, та все ж всього човник.
Коли подумати, хвильки тим човником б’ють, кидають, але на морі він тримається й не тоне.
30 вересня 1957 р.
Людина
людину збагачує, коли їхні зустрічі, розмови мають чистий, великої душі,
великого серця характер.
Бувають
зустрічі, після яких серце повне бажання зустрітися знову, коли воно навіяне
меланхолією, романтикою, коли воно повне болю і радості, потаємного бажання і
сподівання, коли на дно серця щось сідає і нічим його вже звідти не виколупаєш…
4 лютого 1959
р.
Нема правди ніде…
Коли
я був хлопцем-гімназистом, мені до болю було ніяково перед тою бідністю, що
завжди мучила. Ніколи не забуду днини, в яку батько гнав мене до церкви в
постолах – черевиків не мав я. Якось ганьбився я і того, що треба було ходити в
поганих одягах. Коротко, ганьбився я бідності нашої… Взагалі, бідність
ганьблива.
24 травня1959
р.
«Посада»
селянина ніколи не давала можливості і не понукала мого батька до брехні. Він
завжди був тільки правдивим. А моя Мама в своїй простій і нехитрій, зате у
завжди великій правді була святою.
28 січня 1960 р.
Те, що роблять сьогодні
наші літератори, початок великого сходження вгору тих, що прийдуть !
6 жовтня 1962 р.
Немає
нічого страшнішого за почуття сумніву, коли ти взявся за роботу і вже
тішив себе добрими надіями на вдалий початок…
Не раз мене мучать думки, а чи
правильний шлях я обрав для себе у житті, ставши літератором? У собі я не бачив
ніколи здібностей до точних наук, мав почуття до слова, любив слово. Те, що я
став літератором і зміг щось створити – справа радянської дійсності на
Закарпатті.
11лютого1963 р.
У великій літературі немає фонів обласних.
6 березня 1963 р.
Люблю слово і гармонію слів. Люблю
ритм слова як в поезії, так в прозі
й добре знаю, що у слів свої
закони і правила. Одні вишикувані, згруповані доладно, інші схожі на ярмарковий
натовп. Одні дають відпочинок, інші натомлюють…
Люблю красивих людей.
15 травня 1963 р.
Думаючим людям завжди було трошечки гірше
і важче, аніж тим, що просто не вміли думати…
11 березня 1965 р.
Сьогодні
я побачив афіші “Тіні забутих предків”. Автор (?) сценарію /Параджанов С. – прим. М.П./ вписав себе
першим у титрах. Це несправедливість, коли не нечемність. Людина, що не знає зв’язати докупи десятьох слів українською,
далека од нашої культури своїм походженням, освітою, знаннями, раптом повважала
тактовним виставитися, показатися. Хай! Хай буде і так… А взагалі, це
безтактність, якої при наших умовах і слід чекати.
15 листопада 1967 р.
Поки на Закарпатті мене піддавали
обробкам і проробкам, простіше сказано – глумилися наді мною, зі всесоюзних
журналів надходили замовлення виступити на їх сторінках, перекладався роман
(той самий, що був названий антирадянським!) на російську мову. Коротко кажучи,
життя ішло своїм порядком, незалежно од мишачої метушні в нашій області. І як
добре, що є Москва, що є Київ, що, взагалі, є розумні люди на білому широкому
світі!
Отримав екземпляр роману «Птахи полишають гнізда», що виданий в роман-газеті
2 100 000 тиражем!
Синя
птиця мрії кожного прозаїка в нашій країні в руках!
Видання оцим казковим тиражем в нашій країні справді є почесним і
достойним фактом.
І це
видано 2 100 000 тиражем той самий роман, що його обливали болотом і обклеювали
ярликами?
О,
якою химерною і все-таки справедливою є доля!
Попри
всі розмови, що їх я мав з Юрком Туряницею, одної його поради ніколи не забуду.
А саме:
–
Не сварися з ними! Нехай кожен так пише, як може! Слабими
не забивай собі голову. Все одно таланту не додаш жодному. Сам час усе
поставить на своє місце і розсудить, хто буде правий. Безглуздям є вимагати від
бездари, щоб писав талановито!
31 грудня 1968
р.
Життя
плине і тоді, коли видається суцільною мукою і болем нестерпним…
13 квітня 1969
р.
Буду
помирати, дам собі покласти під голову «Березневий сніг»… Щоб помирати було
легше!..
13 травня
1970 р.
Літератором по-справжньому
відчув себе на двох останніх книгах: на романі «Птахи полишають гнізда» і на
збірці «Березневий сніг».
25 листопада 1973 р.
Спершу ми всім наївно захоплюємося. Ми
схожі до дітей, яким у всьому світ відкривається вперше…
А потім настає пора отрезвіння, і ми вже
все важимо й міряємо розсудливо, набираючись свого розуму. Тут емоції
відходять, приходить реальна розсудливість… І вже ми не захоплюємося. І вже
удавана величина для нас не є величиною…
Був час, коли і Збанацький, і Козаченко,
і Ющенко, і Шеремет, Собко і Воронько… виділися нам письменниками дійсно
визначними… А потім усе просвітлилося і вияснилося… І ми вже знаємо, що навіть
такі, як Смолич, як Панч, як Рибак і Корнійчук є всього скромними літераторами,
часто кон’юнктурними й настільки посередніми, коли вже про жодну високу
літературу і мистецтво слова й мови бути не може…
З роками кришаться й руйнуються ілюзії,
реальність бачення і розуміння приходить з власним вистиганням, принаймні
віковим…
26/ХІ. 1973 р.
Але
ж саме моя хата стане тим вогником, що світитиме і грітиме закарпатців багато,
багато літ і по мені завдяки тому, що тут чесно і з честю зроблено у слові…
Можна
ціле життя прожити в тій чи іншій периферійній закутині, на обочині від центрів
зі столичними видавництвами, журналами і т.д. й тут творити загальний всенародний процес достойно,
ваговито.
15 лютого1974 р.
Створений Богом на свою подобу, письменник
є творцем. Він Бог у слові!..
17 березня 1974 р.
Довгими
десятиліттями літератори на Закарпатті в силу відірваності од рідного
материнського дерева не могли культивувати мову у творах, озброювати себе зі
всього багатющого її арсеналу. Тільки доба після 1944 року таким можливостям
відкрила горизонт. І зрушення маємо тут великі. Їм могли б по-доброму
позаздрити і Духнович, і Павлович, і Митрак, і Сільвай… Але ж наш обов’язок
перед культурою слова й полягає утвердити високошляхетне, дзвінке, мелодійне
українське слово як скарб! Для цього мало писати по-українськи! Для цього треба
працювати в сімох потах над словом, грануючи його, як гранують алмаз. Справа це
не проста і не легка! Вона вимагає вміння в тій мірі, що і завзяття, доброго
мелодійного слуху. Тільки в тому разі ми і зможемо щось у слові залишити по
собі. Інакше як літератори ми підемо недалеко од наших
попередників-просвітителів, будителів щодо рівня у творчості. Доказом нашої
потенційної здатності є творчість Петра Скунця – поета великого, людини, що її
дано Закарпаттю світлою Долею для того, аби і Закарпаття могло прописатися у
справжній літературі.
3 квітня 1974 р.
Одна дама – мудра, розсудлива, в міру емоційна і
раціональна – сказала мені так:
– Ви знаходитеся у тюрмі.
Ви ізольований од читача, а це і є вашою тюрмою. Вас не друкують, марно ви
працюєте. Тільки різниця між вашою тюрмою і тою, де тримають при варті за
гратами, та, що ви сидите без гратів і озброєних вартових…
Залишилося додати:
– В тюрмі за ґратами
годують, даючи державну пайку хліба і бовтанки. А мені не дають навіть цього…
18 квітня 1974 р.
Товкмачити про твір з позицій, а чого
у творі не показано, не відтворено, і ніяк не з позицій, що у творі є, чим він
цікавий, що автору вдалося, що вдалося менше або й зовсім не вдалося, є
антинауковим, антихудожнім.
16 травня 1974 р.
Я відростив чуприну довгу і
розкішну. Таку, як носять молоді (колись носили лишень старі діди й опришки).
Марія веде жорстоку і поки що безрезультатну “боротьбу” за те, аби привести мене
в загальноприйнятий божеський вигляд. Лякає, що обстриже вночі, як спатиму.
Вранці нині «сіканула» ножицями. Оце і є результат її підтягування мене до
«одного гребінця» з усіма. Але ж мені здається, що нині нам і державі нашій
загрожує не довге волосся у чоловіків, а довгі всюди і все крадущі і берущі
руки; нам загрожує широке й глибоке горло п’яниць; нам загрожують коротенькі й
куценькі розуми “должностных лиц”, бюрократичної челяді і тих
наставників, що з першого погляду знають навіть те, що і як писати письменнику,
про що писати конче треба, чого писати не слід!
27 серпня 1974 р.
З
відстані майже 30 літ я благословляю той осінній день, коли вперше стрів
Марійку в так званій Діброві – угіддя нижче Чинадієва, – коли вона стрибнула з
воза й пішла зі мною пішки; тоді ми пройшли порівняно невеликий відтинок дороги
від нижнього кінця села до хати Марійчиних батьків. Й дорога ця проклалася для
нас довжиною уже в тридцять літ...
16 грудня 1974 р.
Про
нашу бідність говорить і недавнє святкування 60-ліття Ганни Ладані у Лучках.
Що Ганна Ладані? Трудівниця? Ну і
добре! Що давалося без труду і
мозолів чесних, на землі зокрема? Нічого! Ніколи нічого!
Святкуваннями, промовами, ладаном обладанено і обкурено Ганну Ладані в
осінь року дуже тяжкого, злиденно неурожайного, бідного. Шана, повага – все це
потрібно. Але чи не уподобилися ми до тих, котрі скрізь прагнуть напускати диму
(на цей раз ладанного!), щоб димом довести: дивися, як ми шануємо труд! Беріть
приклад, слідуйте йому! П’янійте!
Бідність!..
20 грудня
1974 р.
Чомусь
ніхто не звинувачував того колишнього заробітчанина, котрий виїжджав в Америку,
Аргентину, Голландію чи Бельгію у рвацтві, марно, не один всього для мізерного
прожиття знайшов би діло і дома. Врешті, не один виїжджав на заробітки після
того, коли раз на них побував і клапоть землі таки на зароблені гроші купив...
Для чого нині звинувачувати у рвацтві та
заробітчанстві закарпатців, коли все поставлено у нас на матеріальну основу?
Звичайно, погано, коли з місця трудова сила
відпливає. Тут її не вистачає, а десь далеко од цих місць вона трудиться і
заробляє. Погано, коли тенденція збагачення стала дійсно сильною. Але ж у цьому
не інше, як прагнення людини закласти певні основи під своє існування, помогти
забезпеченістю родині, дітям, наготувати їм придане, дати освіту, навіть не
скупитися на хабаря при вступі у навчальний заклад.
20 січня 1975
р.
Зі
смертю Михайла Томчанія відійшов із життя той, ким відкрито і перегорнуто, безумовно,
теж світлу сторінку в літературному процесі Закарпаття. Його новели, роман
„Жменяки” залишаться надовго і будуть тою окрасою, в якій не лише дух,
мудрість, але й трепетне серце пробудженого новими умовами до творчості
талановитого закарпатця.
Казати правду, між нас було щось од тих
ґазд, котрі знають, що в їх теплих хлівах маржинка сита, що на нивах родить
щедро, що в садах гілля під плодами гнеться, а в пивницях відстоюється на славу
добре і чисте вино...
Вічна
йому пам’ять!
22 січня 1975 р.
У
лінощах думки так же зручно почуває себе всяке безталання, як зручно чується
без діла нероба.
21 липня 1975 р.
Певно,
одинокість є великим нещастям для старості.
Внуки старим завжди приносять радість
особливу. Либонь, у них не лишень ілюзія вічності, але й повнота неодинокості.
7 серпня
1975 р.
Літературна
творчість – робота нелегка, проте радісна теплом, яснотою думки, красою у
слові. Літератор, певно, схожий на того весляра, що долею прикутий до галери
уже для всього життя, і тут йому ніякого перепочинку…
16 серпня
1975 р.
Отримав
листа від Д.Креміня.
Написав поет із Сухої на Іршавщині перед
від’їздом на роботу за межі області згідно призначення після закінчення
університету.
Кремінь – яскравий, самобутній і великий
талант. Цей талант не вміщається сам у собі, тому важко як таланту, так і
людині-Креміню.
Звичайно, Кремінь мав за всіма законами логіки
залишитися в області для роботи, життя, входження в наш літературний колектив.
З Петром Скунцем ми просили Мейгеша зробити все для того, аби поет залишився в
Закарпатті. Для цього необхідно було Мейгешу клопотати в інтересах Креміня
перед вищестоячими. Мейгеш хитро обіцяв «щось зробити», а зробив нічого. Йому і
зручно було «робити» саме «нічого». Ставлення Мейгеша до Креміня засвідчує
зайвий раз його сірість на посту керівника обласної організації СПУ…
Лист
Креміня перед виїздом на роботу із Закарпаття сповнений волаючого суму, він
чутливий, високоінтелектуальний і добрий. Це лист зовсім не юнака, а зрілого
таланту, уже сформованого і дужого в розумінні довколишнього світу.
13 лютого
1976 р.
Митець
повинен не давити дратливою нетерпимістю слабших за себе довкола, а піднімати
їх силою свого духа!
Але ж
оточуючі істинного митця повинні бути обачними, мудрими, досить інтелігентними,
щоб розуміти справді, де істина і де чисте золото. Коли б так бути могло!
17 лютого
1976 р.
Яке
найприкріше звинувачення можна кинути в лице партійним керівникам на
Закарпатті?
Негосподарське ставлення до кадрів, що іде
від безкультур’я.
На
рахунку цього безкультур’я десять загублених років такими літераторами, як
О.Маркуш, Л.Дем’ян, Ф.Потушняк і т.д. після визволення Закарпаття і возз’єднання
з Україною.
На
рахунку цього безкультур’я Петро Лінтур, Мих. Попович, Адальберт Ерделі, Петро
Сова, Іван Керча, і на рахунку безкультур’я
помирання Михайла Томчанія в
умовах лікарняних поганеньких при тому важкому стані, коли до письменника
потрібна була велика увага, чутливість...
На
рахунку безкультур’я і доля Михайла Бабидорича в той час, коли він справді міг
і повинен був прикласти свій розум та чесність свою до діла в творенні нового
на керівному посту в Закарпатті, а не всього на посаді літ працівника
«Закарпатської правди». На рахунку безкультур’я доля С.М.Стасєва – першого
секретаря Ужгородського МНК, голови, інтелігента...
На
рахунку безкультур’я ставлення до Петра Скунця –
поета, колишнього редактора видавництва „Карпати”. (Хіба можна було звільняти
знаючого, досвідченого і талановитого редактора з роботи у видавництві тоді,
коли він там був найбільше потрібен?)
О,
скільки на рахунку злочинного безкультур’я!
26 лютого
1976 р.
Як
не вигукнути вічним у мудрості відчаєм Марка Туллія Цицерона: «O tempora, o mores!»
11 березня 1977 р.
Тільки поєднання розумової праці з
фізичною змогло тримати на ногах і в житті мене при отих злигоднях та гірких
випробуваннях, на які доля так не поскупилася...
* * * * * * * * *
Сьогодні я проходив вулицею і бачив
одного вченого з нашого університету. Думав я про те, що знає і може він. Що
його можливості обмежені. Що я певен у тому, знає він далеко не все зі своїх
отих наук, які подає студентам, за котрі отримав звання, за котрі має, певно,
ситу жизню...
Раптом, все-таки, я відчув свою вищість і
перевагу над отим вченим. Бо коли беруся за якесь діло в слові, то знаю, що тут
уже знаю і можу все. Тут я пан і владар – нічого немає такого, щоб не
підкорилося мені, коли захочу я. Інакше: моє поле ширше, моя борозна глибша,
мій засів певніший!
Господар я!
Пан я!
Він, отой вчений, слуга лишень... Бо те,
що може він, можуть й інші. Що можу я, то вже можу тільки я один!
19 квітня
1977 р.
Коли
ми були зовсім-зовсім малими, певно, наші батьки про нас казали так, як нині
про малих ми говоримо:
–
Не діти ростуть, а чорти...
8 квітня 1978 р.
Літератори-східняки на Закарпатті:
П.Угляренко, В.Ладижець, В.Поліщук et cetera... Понад тридцять літ окремі з них дихають закарпатським
повітрям, а так тут і не прижилися. Діти їхні тут повиростали, самі вони
постаріли тут... Бач, не впустили кореня у ґрунт нашого середовища, не напилися
кроною з неба ані благодатного дощику, ані сонцем нашим не прогрілися. Навпаки
– колючками заздрощів, духовної мізерії, що виразилася в злобі, в пиятиці, в
постійних підозріннях до місцевих обросли…
17червня
1978 р.
„Неможливо виростити повноцінну людину без
виховання в ній відчуття Прекрасного” – так сказав ув одній зі своїх статей
Рабіндранат Тагор.
* * * * * * * * *
До
нагоди 20 травня цього року Павло Бедзир подарував мені свою знамениту графіку „Коріння
і крони” – так умовно ми назвали твір разом з художником, коли Павло взявся,
було, підписати на картині принагідне слово.
В особі Павла Бедзира наше образотворче
мистецтво має насправжнього не просто співця дерев – подібний термін звучав би зовсім
банально, – а мислителя, одухотвореника дерев, того, що здатний проникати в
глибинний світ природи, явищ в ній.
Дерева Бедзира на творі, що подарований,
справді одухотворені світом живописця, перед картиною можна сидіти й сидіти,
входячи в світ, збагачуючись, думаючи і віднаходячи.
17 березня 1979 р.
Коли
митця відзначають званням „заслуженого”, його жінка певна, що чоловік давно мав
стати „народним”.
15 листопада 1979 р.
Отого підтягнутого, інтелігентного,
завжди трохи настороженого кагебіста дружина називає ангелом-хранителем. Раз по
раз він навідується до нашої хати, певно, аби давати знати, що вони є, що вони
тут, що їх цікавить моє життя-буття.
Звичайно, можна б уже в мої роки, при зробленому продовж десятків літ і без
ангела-хранителя, та мені вже тепер байдуже. А то й зручно: як добре знати, що
про нас не забувають, нами турбуються, з нами їм погутарити навіть цікаво.
* * * * * * * * *
Для того, аби зберегти себе в літературі
для літератури, залишитися людиною, не загубити себе морально, фізично, я мусив
вистояти-висидіти за письмовим столом, працюючи над творами в повну силу.
Більше, я мусів працювати так, аби нові зустрічі з читачем стали не
розчаруванням і згадкою про колишнього автора-Чендея, а приємною несподіванкою,
навіть радістю.
Цього я досягнув.
19
листопада 1979 р.
Японський письменник Акутагава Рюноске (1892 – 1927) сказав у першому з
«Десятьох правил для письменників»: «Проза займає місце в літературі тільки
завдяки поезії в ній».
Саме
завдячуючи наявності поезії в прозі проза й читається легко, вабить і гріє.
22
листопада 1979 р.
Література
– велика держава, царство духа, якому належить владарювати...
20 січня 1981 р.
Що
я мав би, окрім страждань, якби не робота над словом? Що я мав би, коли б не
поталанило мені таки щось написати?.. Нічого!..
Холодний біль проймає наскрізь усього
мене, і я чую таку слабість під ударами злої долі, якої не чув досі ще
ніколи...
1лютого 1983 р.
Сила
навіть слабенького літератора в тому, що він може пережити не одного
адміністратора, а всіх разом узятих...
11 липня 1985 р.
Я все
робив, аби прославити свій рідний край у слові!
14 квітня 1987
р.
Видиться
мені при всьому, що по-істинному глибоко Закарпаття все ж може збагнути скоріш
літератор-закарпатець не долинянин, а верховинець.
Верховина – найхарактерніша, найяскравіша частина Закарпаття. Саме
Верховина найглибше, найбільш боляче звідала все-все, що випадало на долю
усьому Закарпаттю продовж багатьох століть.
28 липня
1991 р.
Кожна неділя стає тим днем, коли
я забуваюся, відходжу від тих суєтних клопітних діл, що мучать продовж цілого
тижня.
Здається,
ось-ось будуть підняті стіни тої хати, що призначається для проживання сина
Михайла. Мої рідні не змогли дати мені притулок в панському Ужгороді. До
Ужгорода вирядився я ледве не з голими руками в березні 1945 року. Став тут на
роботу, не один рік не тільки напрацювався, але й гірко набідувався. Тут я
повним ковшем випив і горя, і принижень, злигоднів і тяжких випробувань, тут я
встиг дещо зробити яко літератор, залишити по собі слід журналіста, тут я
спромігся стати власником ветхої халабуди, яку конче належало перебудовувати,
коли я хотів залишити двом дітям більш-менш людські умови для життя. Тим більшу
відповідальність чую перед родиною, бо в родині є і мала внучка Марічка –
дитина дивовижно чутливої вдачі, неабиякого розуму і делікатності в натурі…
Все-все на світі я зробив би, аби внучка була щасливою – на кого мені нині іще
класти надії?..
22 червня
1994 р.
Коли 9
березня цього року в Музеї Т.Г.Шевченка у Києві зібралася інтелігенція для
пошанування нових лауреатів, Іван Драч, мовлячи про мене, вжив поняття
«визначний».
Своїм
вухам я не повірив.
Сказане Драчем настільки ошелешило, коли я подумав: мені почулося.,
причулося, примарилося…
Коли я
прочитав звіт про вручення відзнак премійованим, і в «ЛУ» прочитав про себе
означальний епітет з уст Івана Драча, мені стало воістину якось не по собі від
оцього ураз «визначний».
Значить,
пішло гуляти оте глорифіковане «видатний»…
Значить, ми взялися нальотом бронзи.
12 липня 1994 р.
Писав
/М. Томчаній/, як святий Господь на душу клав. І було добре. Подібне
обумовлювалося талантом. І так був живописець у слові. Не все, однак,
наснажується талантом. Писав і на догоду («Латаний мішок»). Не обминав порад.
Особливо часто радився з Тєвєльовим. Цей був позбавлений іскри Божої, проте
засоби ремісника засвоїв. Саме за рахунок засобів і міг поділитися з фахово не
досить оснащеним Михайлом Томчанієм.
9 січня
1994 р.
Нині
третій день Різдва.
Третій
день Різдва 1968 року – останній день, коли ми з сином в обідню пору іще сиділи
на кухні разом за полуденком.
Вночі
з 9 на 10 січня 1968 року син потрапив під вантажну машину й після травми в
лікарні помер…
Від 10
січня 1968 року всі-всі січневі перші декади для мене, для родини нашої чорні.
Немає тяжчих, гіркіших, заплаканіших днів продовж цілого року за дні січня…
Була
біла-біла зима. В сонцем залитий день січневий сина Мирослава було винесено у
домовині з приміщення письменницького клубу в центрі міста. Ровесники померлого
домовину взяли на рамена й понесли до місця захоронення… Сонця було багато,
сніг білий відсвічував сліпуче, а на моїй душі була темна-темна ніч…
Нині
надворі сонячно-сонячно. Не січень, а квітень, коли міряти сонцем, теплом і
настроєм в природі. За життя подібного січня не пам’ятаю…
А в
мене на серці сльози і тяжкий смуток…
24 січня
1995 р.
20
січня в приміщенні міської бібліотеки Мукачева пошановано Ю.Мейгеша при нагоді
його сімдесятьох літ.
У
літературу він входив, гадаю, не з покликання. І зовсім раціональний, і як
плита холодний, не написав жодного твору, у якому струменіли б емоції. Все
розкладено по поличках, розташовано по-картярськи виходило у світ, навіть
перекладалося.
У
письменницькій організації він нікому не поміг, хоч працював відповідальним у
Закарпатті чи не найдовше. Зі Спілки взяв усе, що взяти міг тоді, коли давали
іще гіршим за нього. Його робота на посту відповідального секретаря в нашій
письменницькій організації причинилася до поглибленої деморалізації. Тут пилося
і випивалося активно. Врешті, подібне заперечень, навіть зауважень, не
викликало на тому поверсі обкому, звідки завше гримів окрик, коли щось
викликало сумнів щодо ідейної правильності.
4 жовтня
1995 р.
Давно,
давно я не мав можливості так порадіти
при появі достойного таланту… Певен:
Скунць, Кремінь, Мідянка, Кішко-Луцишина, Дочинець – нинішнє і завтрашнє
літератури в Закарпатті. І нехай ще і ще додаються не просто нові імена, а
таланти…
Уривки з щоденника й коментар
підготувала Попович Мар’яна
