Найменше відомостей знаходимо про Бориса Мартиновича,
автора аналізованого сценічного етюду «Малий артист». Можливо, Б.Мартинович є
сином Порфирія Мартиновича (1856-1933), маляра-етнографа, майстра портрету й
побутових сцен, родом з Харківщини, який учився в Петербурзькій академії
мистецтв. Порфирій Мартинович вивчав дерев’яну архітектуру Полтавщини, народний
одяг і народні типи, намалював портрети І.Мазепи, Б.Хмельницького, Г.Сковороди,
Г.Квітки, а також лірників, чумаків, селян, поміщиків. Порфирій
Мартинович – перший ілюстратор «Енеїди» І.Котляревського, зробив ілюстрації до
Шевченкової «Катерини», «Гайдамаків», до народних дум і пісень, намалював
побутові сцени з селянського й чумацького життя, опублікував етнографічні
записи в «Київській старині».
Борис Мартинович також належить до членів української
еміграції міжвоєнного періоду на Закарпатті. Про це дізнаємося з праці Симона
Наріжного «Українська еміґрація», у якій ім’я Бориса Мартиновича згадується
поруч із іменами інших відомих письменників: «В ріжних карпатоукраїнських
педагогічних виданнях публікували твори багатьох еміґрантських письменників,
нпр.: С. Черкасенка, який довший час сам перебув в Ужгороді, О. Олеся, В.
Королева-Старого, В. О’Коннор-Вілінської, С. Русової, А. Животка,
Б. Мартиновича і т.д.».
Борису Мартиновичу приділено увагу в спогадах Юрія
Шерегія, Гната Ігнатовича, а також Августина Штефана.
Борис Мартинович був актором, співаком-тенором. У
Руському театрі товариства «Просвіта» в Ужгороді грав у сезонах 1923-1925 рр.
Опісля перейшов на викладацьку роботу в Мукачівську торговельну академію. У
театрі грав як гість ще в сезонах 1930-1932 рр. Був одружений з чешкою Мілою
Пеховою, що виступала в театрі як балерина, а згодом працювала балетмейстером і
режисером-постановником масових заходів з ритмічними вправами.
Вдалося встановити, що на роботу в Руський театр
Б.Мартиновича було прийнято 11 травня 1923 р., на останньому засіданні
Дирекції, у якому брав участь М.Садовський. Про це свідчить запис із протоколу,
наведений Г.Ігнатовичем: «Перейшли до особистих просьб, поданих на конкурс. Пан
директор Садовський виходить». Тоді ж
доповнили трупу на 10 хористів, «які побіч своїх занять могли б і в театрі
працювати»; серед новоприйнятих був Борис Мартинович. Платня його на той час
становила 200 чеських крон. Отже, Борис
Мартинович виступав у театрі Ужгорода вже тоді, коли директором став Олександр
Загаров. У цей час на театральній сцені ставилися переважно перекладні п’єси і
театр відходив від побутового етнографізму.
Уперше участь Б.Мартиновича у трупі театру Загарова зафіксовано в сезоні 1923/24 років, вказано його
псевдо – Борич. Також зазначено його виступ у другому, найкращому сезоні під
керівництвом О.Загарова 1924/25 років. У
складі трупи «Дружества Руський Театр» під керівництвом М.Аркаса Б.Мартинович
згадується в сезоні 1931/32 років.
У тогочасній театральній критиці знаходимо короткі
характеристики ролей Б.Мартиновича: «дуже приємний», «прецизно співав Мартинович».
Проте зустрічаються й негативні оцінки. Так,
щоденна газета «Uj Közlöny» (2.Х) зазначила: «…Милу ролю студента провалив Борич
(Мартинович). Слабий актор і злий
співак».
Борис Мартинович брав активну участь у становленні
драматургії на Закарпатті. Він є автором сценічного етюду «Малий артист»,
надрукованого в №5-6 журналу «Пчілка» за
1930 рік.
Ця віршована п’єса
легка й жвава, написана художньо, чистою, добірною мовою, зі щирим, глибоким
відчуттям Тарасової душі. У ній вдало підкреслено риси панів Енгельгардтів. Прекрасна мовна партія спесивого,
зарозумілого пана, його самовдоволеної дружини й запобігливої сестри. Ця п’єска
буквально вималювана за мотивами дитинства Тараса, коли він у панському ескорті
перебував у Вільно. Дійовими особами є Тарас, покоївка, пан Енгельгардт, його
сестра, дружина. Лакей і панські прислужники виконують статичну функцію.
Відомий сюжет про випадок, коли пани вночі
повертаються з балу, а Тарас так захопився співом гайдамацьких пісень і малюванням
козака Платова, що не помітив приходу панів. Розгортається драма; малого Тараса звинувачують у тому, що він
марнотратно палить свічки, міг спопелити місто, що не пильнує панської роботи,
і за це його вранці чекає суворе покарання різками на стайні. Далі пан
придивляється до Тарасових малюнків і виявляє справжнє, на його думку,
поцінування мистецтва: «Похоже». Пани вирішують віддати його в науку до
Рустема, і Енгельгардт, позіхаючи, виказує повну байдужість до долі безправного
козачка: «А я уранці ще хотів його зміняти на хортів». Та Тарас не виявляє
образи, болю, зневіри. Він дякує і молиться Богу, що нарешті збулася його мрія
– вчитися малювати.
Сценка драматургійно напружена, дія загострена й туго
натягнута. Навіть у моментах відносного спокою на початку твору автору вдалося
передати високі душевні пориви героя.
Цей твір відзначається помітною художньою цільністю. Автор добре розуміє дитячу психологію. Йому
притаманні всі ознаки драматургічного таланту. Сюжет п’єси будується цікаво,
дійово, з наростанням гостроти. Конфлікт сценічно ігровий, вмотивований.
Персонажі наділені індивідуальними рисами характеру.
Як за змістом, так
і за художнім вираженням це реалістичний сценічний образок. Ця п’єска написана
вправним діалогом, репліки сповнені індивідуальних ознак персонажів, дії вмотивовані,
композиція чітка й напружена. Репліки малого Тараса перемежовуються уривками з «Кобзаря». У творі допущений
певний анахронізм, але ці вставки сприймаються цілісно й вивершують художній
образ Тараса Шевченка, поета і художника.
П’єса, за всіма ознаками, написана Борисом Мартиновичем у
20-х роках. Вона має повчальний зміст і носить
ознаки релігійного виховання. Це виявляється, зокрема, в останніх словах малого
артиста, у його зверненні до Бога й подяки за найбільшу ласку – можливість
учитися.
Немає коментарів:
Дописати коментар