Таємниця Чендеєвої шухляди

          Закарпатський письменник Іван Чендей (1922-2005) увійшов до когорти класиків української літератури ХХ століття і ще за життя став легендою. Народився він у селі Дубовому на Тячівщині. Навчався в Хустській гімназії, де був членом літературного гуртка Петра Лінтура, згодом закінчив Ужгородський держуніверситет, з 1945 року працював кореспондентом газети «Закарпатська правда». В 1955 р. видав першу збірку новел «Чайки летять на Схід». Написав резонансні твори «Птахи полишають гнізда», збірку оповідань і повістей «Березневий сніг», за які радянською владою був переслідуваний і на ціле десятиліття вилучений з активного літературного життя. Разом із Сергієм Параджановим створив сценарій до знаменитого фільму  «Тіні забутих предків». За повість «Іван», збірки «Березневий сніг» і «Калина під снігом» у 1994 році Чендей отримав Шевченківську премію. Наскрізні теми його творів – історія рідного краю й змалювання патріархального селянського світу, що відійшов у минуле перед новим тисячоліттям, а також болісне осмислення проблем сучасності.

          Мало хто знає, що Іван Чендей вів щоденникові записи, які за відвертістю, правдивістю, силою таланту можна порівняти хіба що з щоденниками Олександра Довженка та Олеся Гончара. Хронологічні межі Чендеєвих записів незвичайні. Перший з них датується 31 жовтня 1953-го, а останній – 4 жовтня 1995 року. Між ними 42 роки! Ціла епоха осягнута очима й багатою душею митця. Це рідкісна нагода заглянути в творчу лабораторію, простежити еволюцію особистості й таланту, численні контакти упродовж такого тривалого часу.

Іван Чендей з племінником Василем Пекарем. 

Публікується вперше

          Ні в який перелік неможливо втиснути широчінь тематики й розмаїття форм записів у цьому щоденнику. Насамперед це хроніка звичайних письменницьких буднів і протистояння владі, роздуми про завдання й секрети письменницької професії, бувальщини, спогади, враження. Усе це – неабиякий скарб для нашої літератури. Недарма знавці називають цей щоденник підручником історії закарпатської літератури.

          Хочеться сподіватися, що видавців неодмінно зацікавить ця унікальна частина творчої спадщини Івана Чендея. Особливо якщо взяти до уваги ту обставину, що все писалося не для «стороннього» ока, а «в шухляду».

          Поки що його донька Марія Трещак систематизувала й передрукувала з багатьох списаних від руки зошитів ці безцінні записи. А хто і коли підготує це видання, покаже час.

Таємниця Чендеєвої шухляди

31 жовтня 1953 р. (Субота)

           Записуватиму те, що народжуватиме, будитиме думки, нехай, на перший погляд, і зовсім дрібне, незначиме. Якщо дневник заставлятиме мене частіше братися за перо і в писаному слові викладати думки – уже мета вести його буде виправданою.

15 листопада  1953 р. Неділя

           Всліпу можна зробити якусь невелику річ, випадково досконалу у всіх відношеннях, може, навіть таку, яка залишиться в літературі, але всліпу не напишеш великого твору, багато творів.

8 серпня 1957р.

          Вчора  були з Мирославом у лісі. Ходили по гриби. В кущах ми побачили гніздо мурах. Хтось його розбив. Я звернув на це увагу сина. Він каже:

          – Може, когось укусив один мурашок, а він розбив ціле гніздо… 

                            

          Закарпатська письменницька організація як маленький човник на великому морі в складі могутньої ескадри! Як човник, все ж здатний до великого плавання, дужий, добре скроєний, та все ж всього човник. Коли подумати, хвильки тим човником б’ють, кидають, але на морі він тримається й не тоне.

30 вересня 1957 р.

        Людина людину збагачує, коли їхні зустрічі, розмови мають чистий, великої душі, великого серця характер.

        Бувають зустрічі, після яких серце повне бажання зустрітися знову, коли воно навіяне меланхолією, романтикою, коли воно повне болю і радості, потаємного бажання і сподівання, коли на дно серця щось сідає і нічим його вже звідти не виколупаєш…

4 лютого 1959 р.

            Нема правди ніде…  

          Коли я був хлопцем-гімназистом, мені до болю було ніяково перед тою бідністю, що завжди мучила. Ніколи не забуду днини, в яку батько гнав мене до церкви в постолах – черевиків не мав я. Якось ганьбився я і того, що треба було ходити в поганих одягах. Коротко, ганьбився я бідності нашої… Взагалі, бідність ганьблива.

24 травня1959 р.

      «Посада» селянина ніколи не давала можливості і не понукала мого батька до брехні. Він завжди був тільки правдивим. А моя Мама в своїй простій і нехитрій, зате у завжди великій правді була святою.      

28 січня 1960 р.

        Те, що роблять сьогодні наші літератори, початок великого сходження вгору тих, що прийдуть !

6 жовтня 1962 р.

          Немає  нічого страшнішого за почуття сумніву, коли ти взявся за роботу і вже тішив себе добрими надіями на вдалий початок…

          Не раз мене мучать думки, а чи правильний шлях я обрав для себе у житті, ставши літератором? У собі я не бачив ніколи здібностей до точних наук, мав почуття до слова, любив слово. Те, що я став літератором і зміг щось створити – справа радянської дійсності на Закарпатті.

11лютого1963 р.

         У  великій літературі немає фонів обласних.

6 березня 1963 р.

          Люблю слово і гармонію слів. Люблю ритм слова як в поезії, так в прозі  й  добре знаю, що у слів свої закони і правила. Одні вишикувані, згруповані доладно, інші схожі на ярмарковий натовп. Одні дають відпочинок, інші натомлюють…

      Люблю красивих людей.

15 травня 1963 р.

      Думаючим людям завжди було трошечки гірше і важче, аніж тим, що просто не вміли думати…

11 березня 1965 р.

          Сьогодні я побачив афіші “Тіні забутих предків”. Автор (?) сценарію /Параджанов С. – прим. М.П./  вписав себе першим у титрах. Це несправедливість, коли не нечемність. Людина, що не знає зв’язати докупи десятьох слів українською, далека од нашої культури своїм походженням, освітою, знаннями, раптом повважала тактовним виставитися, показатися. Хай! Хай буде і так… А взагалі, це безтактність, якої при наших умовах і слід чекати.

15 листопада 1967 р.

      Поки на Закарпатті мене піддавали обробкам і проробкам, простіше сказано – глумилися наді мною, зі всесоюзних журналів надходили замовлення виступити на їх сторінках, перекладався роман (той самий, що був названий антирадянським!) на російську мову. Коротко кажучи, життя ішло своїм порядком, незалежно од мишачої метушні в нашій області. І як добре, що є Москва, що є Київ, що, взагалі, є розумні люди на білому широкому світі!

      Отримав екземпляр роману «Птахи полишають гнізда», що виданий в роман-газеті 2 100 000 тиражем!

      Синя птиця мрії кожного прозаїка в нашій країні в руках!

      Видання оцим казковим тиражем в нашій країні справді є почесним і достойним фактом.

      І це видано 2 100 000 тиражем той самий роман, що його обливали болотом і обклеювали ярликами?

      О, якою химерною і все-таки справедливою є доля!

          Попри всі розмови, що їх я мав з Юрком Туряницею, одної його поради ніколи не забуду. А саме:

–      Не сварися з ними! Нехай кожен так пише, як може! Слабими не забивай собі голову. Все одно таланту не додаш жодному. Сам час усе поставить на своє місце і розсудить, хто буде правий. Безглуздям є вимагати від бездари, щоб писав талановито!

31 грудня 1968 р.

          Життя плине і тоді, коли видається суцільною мукою і болем нестерпним…

13 квітня 1969 р.

          Буду помирати, дам собі покласти під голову «Березневий сніг»… Щоб помирати було легше!..

13 травня 1970 р.

          Літератором по-справжньому відчув себе на двох останніх книгах: на романі «Птахи полишають гнізда» і на збірці «Березневий сніг».      

25 листопада 1973 р.

          Спершу ми всім наївно захоплюємося. Ми схожі до дітей, яким у всьому світ відкривається вперше…

      А потім настає пора отрезвіння, і ми вже все важимо й міряємо розсудливо, набираючись свого розуму. Тут емоції відходять, приходить реальна розсудливість… І вже ми не захоплюємося. І вже удавана величина для нас не є величиною…

      Був час, коли і Збанацький, і Козаченко, і Ющенко, і Шеремет, Собко і Воронько… виділися нам письменниками дійсно визначними… А потім усе просвітлилося і вияснилося… І ми вже знаємо, що навіть такі, як Смолич, як Панч, як Рибак і Корнійчук є всього скромними літераторами, часто кон’юнктурними й настільки посередніми, коли вже про жодну високу літературу і мистецтво слова й мови бути не може…

      З роками кришаться й руйнуються ілюзії, реальність бачення і розуміння приходить з власним вистиганням, принаймні віковим…

26/ХІ. 1973 р.

          Але ж саме моя хата стане тим вогником, що світитиме і грітиме закарпатців багато, багато літ і по мені завдяки тому, що тут чесно і з честю зроблено у слові…

         Можна ціле життя прожити в тій чи іншій периферійній закутині, на обочині від центрів зі столичними видавництвами, журналами і т.д. й тут творити  загальний всенародний процес достойно, ваговито.

15 лютого1974 р.

          Створений Богом на свою подобу, письменник є творцем. Він Бог у слові!..

17 березня 1974 р.

          Довгими десятиліттями літератори на Закарпатті в силу відірваності од рідного материнського дерева не могли культивувати мову у творах, озброювати себе зі всього багатющого її арсеналу. Тільки доба після 1944 року таким можливостям відкрила горизонт. І зрушення маємо тут великі. Їм могли б по-доброму позаздрити і Духнович, і Павлович, і Митрак, і Сільвай… Але ж наш обов’язок перед культурою слова й полягає утвердити високошляхетне, дзвінке, мелодійне українське слово як скарб! Для цього мало писати по-українськи! Для цього треба працювати в сімох потах над словом, грануючи його, як гранують алмаз. Справа це не проста і не легка! Вона вимагає вміння в тій мірі, що і завзяття, доброго мелодійного слуху. Тільки в тому разі ми і зможемо щось у слові залишити по собі. Інакше як літератори ми підемо недалеко од наших попередників-просвітителів, будителів щодо рівня у творчості. Доказом нашої потенційної здатності є творчість Петра Скунця – поета великого, людини, що її дано Закарпаттю світлою Долею для того, аби і Закарпаття могло прописатися у справжній літературі.

3 квітня 1974 р.

          Одна дама – мудра, розсудлива, в міру емоційна і раціональна – сказала мені так:

–      Ви знаходитеся у тюрмі. Ви ізольований од читача, а це і є вашою тюрмою. Вас не друкують, марно ви працюєте. Тільки різниця між вашою тюрмою і тою, де тримають при варті за гратами, та, що ви сидите без гратів і озброєних вартових…

          Залишилося додати:

–      В тюрмі за ґратами годують, даючи державну пайку хліба і бовтанки. А мені не дають навіть цього…         

18 квітня 1974 р.

          Товкмачити про твір з позицій, а чого у творі не показано, не відтворено, і ніяк не з позицій, що у творі є, чим він цікавий, що автору вдалося, що вдалося менше або й зовсім не вдалося, є антинауковим, антихудожнім.     

16 травня 1974 р.

          Я відростив чуприну довгу і розкішну. Таку, як носять молоді (колись носили лишень старі діди й опришки). Марія веде жорстоку і поки що безрезультатну “боротьбу” за те, аби привести мене в загальноприйнятий божеський вигляд. Лякає, що обстриже вночі, як спатиму. Вранці нині «сіканула» ножицями. Оце і є результат її підтягування мене до «одного гребінця» з усіма. Але ж мені здається, що нині нам і державі нашій загрожує не довге волосся у чоловіків, а довгі всюди і все крадущі і берущі руки; нам загрожує широке й глибоке горло п’яниць; нам загрожують коротенькі й куценькі розуми “должностных лиц”, бюрократичної  челяді і тих наставників, що з першого погляду знають навіть те, що і як писати письменнику, про що писати конче треба, чого писати не слід!

27 серпня 1974 р.

          З відстані майже 30 літ я благословляю той осінній день, коли вперше стрів Марійку в так званій Діброві – угіддя нижче Чинадієва, – коли вона стрибнула з воза й пішла зі мною пішки; тоді ми пройшли порівняно невеликий відтинок дороги від нижнього кінця села до хати Марійчиних батьків. Й дорога ця проклалася для нас довжиною уже в тридцять літ...

16 грудня 1974 р.

          Про нашу бідність говорить і недавнє святкування 60-ліття Ганни Ладані у Лучках.

      Що Ганна Ладані? Трудівниця? Ну і добре! Що давалося без труду і мозолів чесних, на землі зокрема? Нічого! Ніколи нічого!

      Святкуваннями, промовами, ладаном обладанено і обкурено Ганну Ладані в осінь року дуже тяжкого, злиденно неурожайного, бідного. Шана, повага – все це потрібно. Але чи не уподобилися ми до тих, котрі скрізь прагнуть напускати диму (на цей раз ладанного!), щоб димом довести: дивися, як ми шануємо труд! Беріть приклад, слідуйте йому! П’янійте!

      Бідність!..

20 грудня 1974 р.

          Чомусь ніхто не звинувачував того колишнього заробітчанина, котрий виїжджав в Америку, Аргентину, Голландію чи Бельгію у рвацтві, марно, не один всього для мізерного прожиття знайшов би діло і дома. Врешті, не один виїжджав на заробітки після того, коли раз на них побував і клапоть землі таки на зароблені гроші купив...

          Для чого нині звинувачувати у рвацтві та заробітчанстві закарпатців, коли все поставлено у нас на матеріальну основу?

           Звичайно, погано, коли з місця трудова сила відпливає. Тут її не вистачає, а десь далеко од цих місць вона трудиться і заробляє. Погано, коли тенденція збагачення стала дійсно сильною. Але ж у цьому не інше, як прагнення людини закласти певні основи під своє існування, помогти забезпеченістю родині, дітям, наготувати їм придане, дати освіту, навіть не скупитися на хабаря при вступі у навчальний заклад.

20 січня 1975 р.

          Зі смертю Михайла Томчанія відійшов із життя той, ким відкрито і перегорнуто, безумовно, теж світлу сторінку в літературному процесі Закарпаття. Його новели, роман „Жменяки” залишаться надовго і будуть тою окрасою, в якій не лише дух, мудрість, але й трепетне серце пробудженого новими умовами до творчості талановитого закарпатця.

            Казати правду, між нас було щось од тих ґазд, котрі знають, що в їх теплих хлівах маржинка сита, що на нивах родить щедро, що в садах гілля під плодами гнеться, а в пивницях відстоюється на славу добре і чисте вино...

      Вічна йому пам’ять!

22 січня 1975 р.

         У лінощах думки так же зручно почуває себе всяке безталання, як зручно чується без діла нероба.

21 липня 1975 р.

          Певно, одинокість є великим нещастям для старості.

           Внуки старим завжди приносять радість особливу. Либонь, у них не лишень ілюзія вічності, але й повнота неодинокості.

7 серпня 1975 р.

          Літературна творчість – робота нелегка, проте радісна теплом, яснотою думки, красою у слові. Літератор, певно, схожий на того весляра, що долею прикутий до галери уже для всього життя, і тут йому ніякого перепочинку…    

16 серпня 1975 р.

          Отримав листа від Д.Креміня.

          Написав поет із Сухої на Іршавщині перед від’їздом на роботу за межі області згідно призначення після закінчення університету.

          Кремінь – яскравий, самобутній і великий талант. Цей талант не вміщається сам у собі, тому важко як таланту, так і людині-Креміню.

           Звичайно, Кремінь мав за всіма законами логіки залишитися в області для роботи, життя, входження в наш літературний колектив. З Петром Скунцем ми просили Мейгеша зробити все для того, аби поет залишився в Закарпатті. Для цього необхідно було Мейгешу клопотати в інтересах Креміня перед вищестоячими. Мейгеш хитро обіцяв «щось зробити», а зробив нічого. Йому і зручно було «робити» саме «нічого». Ставлення Мейгеша до Креміня засвідчує зайвий раз його сірість на посту керівника обласної організації СПУ…

      Лист Креміня перед виїздом на роботу із Закарпаття сповнений волаючого суму, він чутливий, високоінтелектуальний і добрий. Це лист зовсім не юнака, а зрілого таланту, уже сформованого і дужого в розумінні довколишнього світу.

13 лютого 1976 р.

      Митець повинен не давити дратливою нетерпимістю слабших за себе довкола, а піднімати їх силою свого духа!

      Але ж оточуючі істинного митця повинні бути обачними, мудрими, досить інтелігентними, щоб розуміти справді, де істина і де чисте золото. Коли б так бути могло!

17 лютого 1976 р.

      Яке найприкріше звинувачення можна кинути в лице партійним керівникам на Закарпатті?

      Негосподарське ставлення до кадрів, що іде від безкультур’я.

      На рахунку цього безкультур’я десять загублених років такими літераторами, як О.Маркуш, Л.Дем’ян, Ф.Потушняк і т.д. після визволення Закарпаття і возз’єднання з Україною.

      На рахунку цього безкультур’я Петро Лінтур, Мих. Попович, Адальберт Ерделі, Петро Сова, Іван Керча, і на рахунку безкультур’я  помирання  Михайла Томчанія в умовах лікарняних поганеньких при тому важкому стані, коли до письменника потрібна була велика увага, чутливість...

      На рахунку безкультур’я і доля Михайла Бабидорича в той час, коли він справді міг і повинен був прикласти свій розум та чесність свою до діла в творенні нового на керівному посту в Закарпатті, а не всього на посаді літ працівника «Закарпатської правди». На рахунку безкультур’я доля С.М.Стасєва – першого секретаря Ужгородського МНК, голови, інтелігента...

      На рахунку безкультур’я ставлення до Петра Скунця – поета, колишнього редактора видавництва „Карпати”. (Хіба можна було звільняти знаючого, досвідченого і талановитого редактора з роботи у видавництві тоді, коли він там був найбільше  потрібен?)

      О, скільки на рахунку злочинного безкультур’я!

26 лютого 1976 р.

          Як не вигукнути вічним у мудрості відчаєм Марка Туллія Цицерона:  «O tempora, o mores!»

11 березня 1977 р.

      Тільки поєднання розумової праці з фізичною змогло тримати на ногах і в житті мене при отих злигоднях та гірких випробуваннях, на які доля так не поскупилася...

                       * * *                             * * *                             * * *                    

      Сьогодні я проходив вулицею і бачив одного вченого з нашого університету. Думав я про те, що знає і може він. Що його можливості обмежені. Що я певен у тому, знає він далеко не все зі своїх отих наук, які подає студентам, за котрі отримав звання, за котрі має, певно, ситу жизню...

      Раптом, все-таки, я відчув свою вищість і перевагу над отим вченим. Бо коли беруся за якесь діло в слові, то знаю, що тут уже знаю і можу все. Тут я пан і владар – нічого немає такого, щоб не підкорилося мені, коли захочу я. Інакше: моє поле ширше, моя борозна глибша, мій засів певніший!

      Господар я!

      Пан я!

      Він, отой вчений, слуга лишень... Бо те, що може він, можуть й інші. Що можу я, то вже можу тільки я один!

19 квітня 1977 р.

      Коли ми були зовсім-зовсім малими, певно, наші батьки про нас казали так, як нині про малих ми говоримо:

–      Не діти ростуть, а чорти... 

8 квітня 1978 р.

      Літератори-східняки на Закарпатті: П.Угляренко, В.Ладижець, В.Поліщук et cetera... Понад тридцять літ окремі з них дихають закарпатським повітрям, а так тут і не прижилися. Діти їхні тут повиростали, самі вони постаріли тут... Бач, не впустили кореня у ґрунт нашого середовища, не напилися кроною з неба ані благодатного дощику, ані сонцем нашим не прогрілися. Навпаки – колючками заздрощів, духовної мізерії, що виразилася в злобі, в пиятиці, в постійних підозріннях до місцевих обросли…

17червня 1978 р.

          „Неможливо виростити повноцінну людину без виховання в ній відчуття Прекрасного” – так сказав ув одній зі своїх статей Рабіндранат Тагор.

                           * * *                         * * *                       * * *            

         До нагоди 20 травня цього року Павло Бедзир подарував мені свою знамениту графіку „Коріння і крони” – так умовно ми назвали твір разом з художником, коли Павло взявся, було, підписати на картині принагідне слово.

      В особі Павла Бедзира наше образотворче мистецтво має насправжнього не просто співця дерев – подібний термін звучав би зовсім банально, – а мислителя, одухотвореника дерев, того, що здатний проникати в глибинний світ природи, явищ в ній.

      Дерева Бедзира на творі, що подарований, справді одухотворені світом живописця, перед картиною можна сидіти й сидіти, входячи в світ, збагачуючись, думаючи і віднаходячи.

17 березня 1979 р.

         Коли митця відзначають званням „заслуженого”, його жінка певна, що чоловік давно мав стати „народним”.

15 листопада 1979 р.

      Отого підтягнутого, інтелігентного, завжди трохи настороженого кагебіста дружина називає ангелом-хранителем. Раз по раз він навідується до нашої хати, певно, аби давати знати, що вони є, що вони тут, що їх  цікавить моє життя-буття. Звичайно, можна б уже в мої роки, при зробленому продовж десятків літ і без ангела-хранителя, та мені вже тепер байдуже. А то й зручно: як добре знати, що про нас не забувають, нами турбуються, з нами їм погутарити навіть цікаво.

* * *                               * * *                            * * *

      Для того, аби зберегти себе в літературі для літератури, залишитися людиною, не загубити себе морально, фізично, я мусив вистояти-висидіти за письмовим столом, працюючи над творами в повну силу. Більше, я мусів працювати так, аби нові зустрічі з читачем стали не розчаруванням і згадкою про колишнього автора-Чендея, а приємною несподіванкою, навіть радістю.

      Цього я досягнув.

19 листопада 1979 р.

      Японський письменник Акутагава Рюноске (1892 – 1927) сказав у першому з «Десятьох правил для письменників»: «Проза займає місце в літературі тільки завдяки поезії в ній».

      Саме завдячуючи наявності поезії в прозі проза й читається легко, вабить і гріє.

22 листопада 1979 р.

          Література – велика держава, царство духа, якому належить владарювати...

20 січня 1981 р.

         Що я мав би, окрім страждань, якби не робота над словом? Що я мав би, коли б не поталанило мені таки щось написати?.. Нічого!..

      Холодний біль проймає наскрізь усього мене, і я чую таку слабість під ударами злої долі, якої не чув досі ще ніколи...

1лютого 1983 р.

         Сила навіть слабенького літератора в тому, що він може пережити не одного адміністратора, а всіх разом узятих...

11 липня 1985 р.

          Я все робив, аби прославити свій рідний край у слові!   

14 квітня 1987 р.

      Видиться мені при всьому, що по-істинному глибоко Закарпаття все ж може збагнути скоріш літератор-закарпатець не долинянин, а верховинець.

      Верховина – найхарактерніша, найяскравіша частина Закарпаття. Саме Верховина найглибше, найбільш боляче звідала все-все, що випадало на долю усьому Закарпаттю продовж багатьох століть.

28 липня 1991 р.

      Кожна  неділя стає тим днем, коли я забуваюся, відходжу від тих суєтних клопітних діл, що мучать продовж цілого тижня.

      Здається, ось-ось будуть підняті стіни тої хати, що призначається для проживання сина Михайла. Мої рідні не змогли дати мені притулок в панському Ужгороді. До Ужгорода вирядився я ледве не з голими руками в березні 1945 року. Став тут на роботу, не один рік не тільки напрацювався, але й гірко набідувався. Тут я повним ковшем випив і горя, і принижень, злигоднів і тяжких випробувань, тут я встиг дещо зробити яко літератор, залишити по собі слід журналіста, тут я спромігся стати власником ветхої халабуди, яку конче належало перебудовувати, коли я хотів залишити двом дітям більш-менш людські умови для життя. Тим більшу відповідальність чую перед родиною, бо в родині є і мала внучка Марічка – дитина дивовижно чутливої вдачі, неабиякого розуму і делікатності в натурі… Все-все на світі я зробив би, аби внучка була щасливою – на кого мені нині іще класти надії?..

22 червня 1994 р.

      Коли 9 березня цього року в Музеї Т.Г.Шевченка у Києві зібралася інтелігенція для пошанування нових лауреатів, Іван Драч, мовлячи про мене, вжив поняття «визначний».

      Своїм вухам я не повірив.

      Сказане Драчем настільки ошелешило, коли я подумав: мені почулося., причулося, примарилося…

      Коли я прочитав звіт про вручення відзнак премійованим, і в «ЛУ» прочитав про себе означальний епітет з уст Івана Драча, мені стало воістину якось не по собі від оцього ураз «визначний».

      Значить, пішло гуляти оте глорифіковане «видатний»…

      Значить, ми взялися нальотом бронзи.

12 липня 1994 р.

          Писав /М. Томчаній/, як святий Господь на душу клав. І було добре. Подібне обумовлювалося талантом. І так був живописець у слові. Не все, однак, наснажується талантом. Писав і на догоду («Латаний мішок»). Не обминав порад. Особливо часто радився з Тєвєльовим. Цей був позбавлений іскри Божої, проте засоби ремісника засвоїв. Саме за рахунок засобів і міг поділитися з фахово не досить оснащеним Михайлом Томчанієм.

9 січня 1994 р.

      Нині третій день Різдва.

      Третій день Різдва 1968 року – останній день, коли ми з сином в обідню пору іще сиділи на кухні разом за полуденком.

      Вночі з 9 на 10 січня 1968 року син потрапив під вантажну машину й після травми в лікарні помер…

      Від 10 січня 1968 року всі-всі січневі перші декади для мене, для родини нашої чорні. Немає тяжчих, гіркіших, заплаканіших днів продовж цілого року за дні січня…

      Була біла-біла зима. В сонцем залитий день січневий сина Мирослава було винесено у домовині з приміщення письменницького клубу в центрі міста. Ровесники померлого домовину взяли на рамена й понесли до місця захоронення… Сонця було багато, сніг білий відсвічував сліпуче, а на моїй душі була темна-темна ніч…

      Нині надворі сонячно-сонячно. Не січень, а квітень, коли міряти сонцем, теплом і настроєм в природі. За життя подібного січня не пам’ятаю…

      А в мене на серці сльози і тяжкий смуток…

24 січня 1995 р.

      20 січня в приміщенні міської бібліотеки Мукачева пошановано Ю.Мейгеша при нагоді його сімдесятьох літ.

      У літературу він входив, гадаю, не з покликання. І зовсім раціональний, і як плита холодний, не написав жодного твору, у якому струменіли б емоції. Все розкладено по поличках, розташовано по-картярськи виходило у світ, навіть перекладалося.

      У письменницькій організації він нікому не поміг, хоч працював відповідальним у Закарпатті чи не найдовше. Зі Спілки взяв усе, що взяти міг тоді, коли давали іще гіршим за нього. Його робота на посту відповідального секретаря в нашій письменницькій організації причинилася до поглибленої деморалізації. Тут пилося і випивалося активно. Врешті, подібне заперечень, навіть зауважень, не викликало на тому поверсі обкому, звідки завше гримів окрик, коли щось викликало сумнів щодо ідейної правильності.

4 жовтня 1995 р.

      Давно, давно я не мав можливості так порадіти  при появі достойного таланту… Певен: Скунць, Кремінь, Мідянка, Кішко-Луцишина, Дочинець – нинішнє і завтрашнє літератури в Закарпатті. І нехай ще і ще додаються не просто нові імена, а таланти…

Уривки з щоденника й коментар

підготувала Попович Мар’яна

Замок Сент-Міклош – у поштовій марці

          У світі речей і предметів марка – явище буденне й звичне, та для філателістів і всіх, хто цінує ориґінальність і неодноманітність, народження нової марки стає урочистим святом. Саме в такій піднесеній атмосфері відбулася презентація власної поштової марки в чинадіївському замку Сент-Міклош 30 липня 2015 року. На цю неординарну подію були запрошені Гордубей Тетяна Іванівна, начальник центрального відділу поштового зв’язку №1, Альберт Вікторія Василівна, інженер центру поштового зв’язку, Туряниця Оксана Ференцівна, начальник відділу поштового зв’язку           сел. Чинадієва, Мошак Іван Іванович, голова Чинадіївської селищної ради, Будкевич Геннадій, голова товариства філателістів, Гутій Степан Рудольфович, філателіст.

          Від імені виконкому селищної ради Мошак І.І. нагородив почесною грамотою Йосипа Бартоша за багаторічну сумлінну працю по збереженню й популяризації культурно-історичної спадщини, за зміцнення духовності в нашому селищі. Саме йому завдячуємо ідеї створення власної поштової марки, на якій уперше зображено Чинадіївський замок з портретом його володарки Ілони Зріні. Виготовив цю марку Гутій Степан Рудольфович, професіонал, який добре знає свою справу. Він автор близько 30 таких марок, і тому цю роботу виконав за 1 день. А вже Укрпошта виробила цю марку за 2 тижні. Тепер її розсилатимуть по Україні і по всьому світу – так вона зможе розказати частинку історії нашого краю.

          Цікавою розповіддю про своє хобі – марки  всіх захопив Геннадій Будкевич. Цей філателіст із душею поета за професією  тренер             ДЮСШ м.Мукачева зі спортивної ходьби. Саме від нього всі присутні, серед яких було багато молоді, дізналися чимало невідомих фактів і того, про що раніше не задумувалися, про марки й філателію.

          Що таке поштова марка? Це квитанція оплати за поштові послуги. Якщо ви хочете відправити рекомендований лист, ви додатково купуєте й наклеюєте стандартні марки. На традиційній для України марці є номінал. Він дорівнює сумі, яку на сьогоднішній день коштує пересилка звичайного листа поштою. Зрозуміло, власна марка буде дорожчою, тому що ви замовляєте те, що хочете.

          А з чого все починалося? Саме завдяки поштовій марці знаменитим став англієць Роланд Гілл. Легенда говорить, що він був у відрядженні й на кілька днів зупинився в невеличкому селищі. І ось листоноша приніс листа молодій дівчині. Вона взяла його в руки, подивилася з одного боку, з другого і, не розкривши, віддала листоноші. Той забрав листа й зібрався йти. Це спостерігав Роланд Гілл. Він вийняв з кишені кілька пенсів і каже дівчині: «Доженіть листоношу, візьміть свій лист». Вона взяла монети, подякувала, поклала в кишеню й каже: «Мені не треба. В листі нічого немає. Мій коханий усі позначки помітив на зворотному боці  листа. Я на них подивилась і знаю, що він живий-здоровий, скоро до мене приїде». І тоді в Роланда Гілла виникла ідея: потрібно брати оплату не в того, хто отримує листа, а в того, хто його відсилає. Так з’явилася на світ поштова марка, день народження якої 1 травня 1841 року.

          Кожна держава випускає свої марки, конверти, штемпелі. Тематика зображень різноманітна. Це історія, географія, мистецтво, досягнення космонавтів, олімпійські ігри, тобто все, що ви тільки забажаєте. До речі, кілька випусків було присвячено флорі й фауні наших Карпат. Вийшла у світ марка з Ужгородським замком, є конверти із зображенням Мукачівського замку. Таким чином, марка піде кудись по світу, в іншу країну. Там можуть зацікавитися Закарпаттям, Чинадієвом, безпосередньо цим замком.

          Філателісти, які колекціонують марки, є певною мірою і спортсменами. Якщо в спортсменів є першості, чемпіонати, олімпійські ігри, то в філателістів це виставки, на яких вони представляють свої колекції, і за допомогою листівок і поштової марки на конверті розповідають світові історію нашого краю.

           Колекціонер ніколи просто так не збирає, він завжди цікавиться тим, що зображено на марці. Якщо філателіст отримує марку, про яку нічого не знає, він піднімає довідники й енциклопедії, переглядає Інтернет, видзвонює знайомим – і таким чином одержує нові знання з різних галузей. Недавно на виставці з Харкова була представлена чудова колекція марок про музику, і її власник Степанов розповідав про історію музики півтори години, демонструючи все на конвертах і поштових марках.

          Існує каталог, у якому в хронологічному порядку є видання всіх марок, від першої до останньої. Якщо зібрати марки із усього світу, які були випущені на сьогодні, вийде 16 грубих томів. Окремо створено каталог марок України. На них зображені події боротьби за незалежність нашої держави. Там представлені й марки Закарпаття, є надруки на  угорських марках 1939 року.

          Карпатська Україна – держава, що проіснувала півтори доби, але встигла випустити марку, яка на сьогоднішній день є дуже цікавою. Зображення Мукачівського замку є на марках Угорщини й Чехословаччини. На жаль, пошта України поки що не видала марки з замком Мукачева, а тільки зображення його на конверті.

          Власна марка виокремлена в окремий розділ у каталозі, де подається тільки її зображення й номер. Перша така марка – це Оранта, але її вже замовити  практично неможливо.

          А тепер повернемося до власної марки. Це чудова, цікава річ. Шкода, що на ній нема дати, яка була б пов’язана з днем прибуття Ілони Зріні в замок. Якби ця дата була зображена на марці, то штемпель, погашений цим числом, значно б підняв ціну такого конверта.

          У майбутньому зображення на конверті й дата на штемпелі відповідатимуть тій події, а якщо там є ще й адресат, де також співпадає дата, то такі конверти на виставках отримують високі бали. І так само, як і спортсмени, колекціонери за свої експонати нагороджуються золотими, срібними й бронзовими медалями. Так що філателія – дуже цікава річ.

          Марка із власним портретом – це неординарний подарунок на ювілей. У пошти є така послуга – вручити людині марку з її зображенням  у день народження, наприклад 14 листопада. Це буде чудовий і несподіваний подарунок. Можна таку марку поставити навіть у рамку.

          У вас є кошеня, цуценя або папуга. Чому б не зобразити їх? Це буде радість на довгі роки. Можна зобразити на марці будь-що і приурочити до будь-якої дати. Так що приходіть на пошту, замовляйте марки, вони не є такими дорогими, але радості, щастя вони вам принесуть.

          І ще одне треба сказати: марка – дуже ніжна. Довго її тримати в руках, гнути, складати не можна. Лише в первісному вигляді вона має філателістичну цінність. Перед тим як купити марку, колекціонер її розглядає з усіх боків у лупу: чи немає подряпинки, пошкодження, чогось зайвого. Марка має бути такою, якою вона народилась на цей світ.

          Було б дуже цікаво, якби замовити штемпель цього замку в Чинадієві на пошті. Тобто марка продається дорожче, як вона коштує. Це нормально, і цей заробіток знову ж піде на реконструкцію замку. На штемпелі буде написано: «Пошта України. Чинадіївський замок». Як спецпогашення цей штемпель існуватиме не один день і залишиться в офіційних каталогах Укрпошти. Такі штемпелі є в Шевченківському заповіднику в м.Каневі, на пошті в м.Ніжині, на станції в Антарктиці, має його й острів Зміїний. Чому б не виготовити такий штемпель? Пошта підтримає завжди. Філателісти допоможуть, а хто намалює штемпель, можна з одного разу вгадати.

           Яке це щастя, коли ви відкриваєте поштову скриньку, а там є лист. Може, він прийшов з Америки, з Австралії, з Ужгорода чи з того ж Чинадієва. Ви отримаєте разом з листом тепло рук і серця тої людини, яку кохаєте, яку довго не бачили й чекаєте. Пишіть і не шкодуйте ділитись багатством своєї душі.

Мар’яна Попович

Стаття передрукована з газети "Срібний Татош", 2015, №4.

Чинадієво в житті і творчості Івана Чендея

          Письменник Іван Чендей – це гордість і легенда закарпатської літератури. Як Моринці, Нагуєвичі, Чорнухи славетні по всій Україні, так Дубове на Тячівщині – те село, де народився Чендей і яке він оспівав. Та і в  Чинадієві багато хто пам’ятає Івана Чендея не тільки як великого письменника. Він має тут найближчих родичів, бо звідси його дружина. Це Марія Іванівна Пекар, як сама вона себе називає – Пекарька. Її мати Олена в дівоцтві носила прізвище Софілканич (по-вуличному Вінтай), а  батько, тесть Чендея, – Іван Юрійович Пекар – голова чинадіївської «Просвіти», яку він заснував разом із двоюрідним братом Петром Петричком 15 травня 1921 року. На Дуброві коло Хреста вони мали невеличку хату, яку відбудували в 70-их роках минулого століття. Зараз там живе Мирон Пекар разом із дружиною і сім’єю сина.

Іван Чендей (справа) і його тесть Іван Пекар

          Усе життя Чендей згадував, як батько Іван двома запряженими кониками віз до Ужгорода доньчин нехитрий посаг. З усіх доріг, пройдених Чендеєм, ця дорога зайняла найбільше місця в його серці. Він називав себе горянином, а дружину взяв із долини, з Чинадієва. Так чудесним чином поєдналися різні частини Закарпаття в його житті і творчості. У власному письмі він воєдино сплавив духовність і світосприйняття верховинців і долинян.

          А починалося все так. Іван Чендей був призваний в угорську армію, і коли в 1944 році гортіївців погнали до Будапешта, під Дубрівкою він утік з військової колони й ночами пішки простував до Чинадієва, сподіваючись знайти прихисток у сім’ї свого побратима по війську Юрія Пекаря. Ще перед тим Чендей почав листуватися з його сестрами Анною і Марією, тож обмінялися фотографіями. Та коли батько Пекар віз своїх дівчаток на возі в Куштановицю, щоб переховати їх від лінії фронту, біля Сорочої вулиці на дорозі Марія впізнала Івана – і вони кинулися один одному на шию. Так горянин Іван узяв у супутницю життя долинянку Марійку Пекар. І якщо Чендею поталанило зробити щось помітне в літературі, то Марійка-дружина була постійною і першою помічницею. Вона високо цінувала духовність, розум, освіту, тому двері їхнього родинного гнізда на вулиці Високій в Ужгороді завжди були відкриті для всіх, хто схилявся перед Словом.

          Та, мабуть, найчастішим гостем Чендеїв був племінник із Чинадієва Василь Пекар. Він живе на Дуброві, коло нової церкви. Навряд на сьогоднішній день ви знайдете когось, хто вислуховував бесіди Бедзіра й Контратовича, хто заставав там Мушинку й Жулинського, хто через Чендея був уведений у середовище богемно-інтелектуальної закарпатської еліти й став неперевершеним знавцем Чендеєвого світу, а до того ж, прекрасним істориком-краєзнавцем. Його дружина Ганна, доньки Мар’яна та Антоніна дотепер підтримують близькі стосунки з родиною в Ужгороді. Марійка, дочка Чендея – нанашка Антоніни, і в Чинадієво навідується часто. Вона завжди питає, як ся мають подруги її дитинства Оля Бубряк і Жанна Сідор.

          Чендей був і частим гостем санаторію «Карпати». Цей культовий для тих часів заклад, мабуть, не обминув жоден з номенклатурних і творчих працівників. Іван Михайлович запам’ятався лікарям і медсестрам тим, що завжди зупинявся на першому поверсі реабілітаційного відділення, в семиповерхівці. Не терпів телевізор. Це був його найбільший ворог. І коли хтось занадто підсилював звук, він гнівно вигукував: «Виключіть того чорта!» Але одного разу прийшли нові пацієнти й на весь голос увімкнули телевізор. Якраз на нічному чергуванні була медсестра Бубряк Ольга Михайлівна, і він її попросив, щоб на них вплинула. А та йому відповіла: «Та що я з ними зроблю, кедь тото ті, што іще Зимній брали – їм усе можна…» Чендей так потішився дотепністю медсестри, що й сам розсміявся і на ходу склав якусь римовану фразу.

Іван Чендей із майстрами з Лецовиці:
 Михайлом Поповичем і Михайлом Сідором

          Ще Чендей дуже любив майстрів. Для нього цей тип людини визначав суть і стиль життя. «Цей світ належить майстрам», кожний має бути майстром своєї справи. Він у молодості в Ужгороді на вулиці Високій купив «ветху халабуду», на місці якої вибудував добротний будинок. Майстрів працювало дуже багато, з цілої області. Не всі вони удостоїлися доброго слова, але потрібно сказати, що в домашньому архіві вдови Чендея Марії Іванівни знайшлося фото майстрів-мулярів із Лецовиці Михайла Поповича (Гусарьчиного) і Михайла Сідора. Вони зводили там фундамент із каменю в 1984 році, а підсобниками були Василь Пекар і родичі з Чинадієва. Михайло Попович так полюбив Чендея, що свою розмову пересипав його словами й приказками. Іноді здавалося навіть, що цей чоловік і думки, і спосіб мислення перебрав від Чендея. Найулюбленішим його прислів’ям стало Чендеєве: «Чим май святенник, тим май пекельник». Часто згадував розмови про сад, про роботу на землі. І коли одного разу запитав Івана: «А ким би ви були, якби не стали письменником?» – Чендей відповів: «Мічурінцем». Настільки в ньому проявилася його селянська натура.

          Великими друзями Івана Чендея в Чинадієві були Михайло Петричко і його дружина Катерина Емануїлівна Кейпаза. Ці люди високо цінували талант письменника, бо самі любили літературу, а ще це близькі родичі й нащадки засновників чинадіївської «Просвіти». Залишилися в минулому листи, враження, розмови про літературу і про життя.

          Не раз Катерина Емануїлівна показує, що ось у цьому фотелі в її бібліотеці сидів Іван Чендей, коли вся родина йшла на могили предків на кладовище. Він дуже тішився, що в неї на окремій поличці були майже всі видання його творів, починаючи від знаменитої збірки «Чайки летять на Схід» до «Калини під снігом». Але дуже шкода, що в 70-80-і роки у школі ми нічого не чули не тільки про Чендея, який зазнав утисків через повість «Іван», а й взагалі про рідне закарпатське письменство. Не цінувалося тоді своє, стояв на ньому якийсь ярлик другорядності, меншовартості. Хоча не раз Чендей із гіркотою визнавав, що його більше цінують і люблять у Москві, в Києві, у Львові, ніж удома. «Тяжко, дуже тяжко горянинові з мізераків у цьому панському Ужгороді» (уривок з листа).

          Коли Валентина Статєєва, тоді доцент кафедри української мови Ужгородського держуніверситету, в 1985 році написала наукову статтю про особливості мови творів Івана Чендея, їй довелося зазнати критики щодо вибору теми. До речі, Статєєвій закидали ті самі «провини» в антирадянськості, що й Чендею за його давно в минулому заборонені твори.

          Відомі літературознавці вважають Івана Чендея співцем одного села, такої собі фолкнерівської Йокнапатофи – Забережі в долині тячівської річки Тересви. Майже всі його архетипні діди, жваві леґінчуки, спрацьовані жінки в чічкастих убраннях промовляють живими голосами, бо виписані добірною українською мовою з численними вкрапленнями діалектизмів, влучних фразем, прислів’їв і приказок, авторських неологізмів, що відповідають духові мови. Не випадково багато цих слів разом із реченнями-контекстами взяті в одинадцятитомний «Словник української мови».

          Але мало хто знає, що українською літературною мовою Іван Чендей зацікавився у 24 роки, коли під стріхою хати в тестя Івана Пекаря з Чинадієва  знайшов твори Винниченка, Грушевського, Лесі Українки і… «Кобзар» Тараса Шевченка. Проникливим розумом митця Чендей усвідомив, що Закарпаття – невід’ємна частина саме українського культурного материка, і тому все зробив, щоб піднести край у Слові.

          Саме Чинадієву і своєму тестю Івану Пекарю Іван Чендей присвятив повість «Іванові журавлі». Але про це – в наступній статті.

Мар’яна Попович

Передруковано з газети "Срібний Татош", 2015, №4.

Олександр Гаврош. Точка перетину в Чинадіївському замку

Уже вкотре Чинадіївський замок «Сент-Міклош» гостинно відчиняє двері літературної вітальні для учнів Чинадіївської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Чому саме це місце ми постійно обираємо для зустрічей із творчими людьми? Виявляється, в такій незвичній для буденності архітектурній формі  створюються умови для повнішого сприймання світу. Бо від здивування до пізнання - шлях найкоротший, але й надзвичайно місткий і насичений.

На цей раз нашим гостем був письменник і журналіст Олександр Гаврош, якого запросила Попович М.М., вчитель української мови і літератури.

Народився О.Гаврош 1971 року в Ужгороді. Закінчив факультет журналістики Львівського Національного університету ім. Івана Франка. Має понад тисячу публікацій у закарпатських та всеукраїнських виданнях. Член Асоціації українських письменників, Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України. Переможець літературного конкурсу «Коронація слова-2011» в номінації п’єси для дітей. Автор трьох поетичних збірок, кількох публіцистичних книжок, збірки есеїв, чотирьох книжок для дітей, п’єс для дітей. П’єси Гавроша поставлені в трьох українських театрах, за його книжкою «Неймовірні пригоди Івана Сили» на кіностудії ім. О.Довженка знімається повнометражний художній фільм про закарпатського циркового актора Івана Фірцака, що у свій час був найсильнішою людиною планети. Твори Олександра Гавроша перекладені сербською, білоруською, словацькою, польською та німецькою мовами.

Цей талановитий автор навідався до нас із конкретною метою: презентувати свій новий твір «Чорне вино любові», який побачив світ в ужгородському видавництві «Ліра». Присутньою на зустрічі була й наша добра знайома Олена Кухарська, директор видавництва, яка змістовно й захоплююче представила шлях книги до читача. Адже учням, особливо п’ятикласникам, цікаво було дізнатися, що для випуску цієї невеличкої книжечки працювало 25 чоловік, серед яких найвідповідальніша, можливо, ділянка роботи  була виконана художницею і вчителем Чинадіївської школи мистецтв Тетяною Бартош. Саме її стилізовані під середньовіччя малюнки стали душею цієї книжки й допомогли відтворити в уяві образ Ілони Зріні та її оточення.

Під час зустрічі ми переконалися, що дитячим письменником бути непросто. Твори для дітей писати треба не гірше, ніж серйозну літературу, –  і навіть  краще. А щоб викликати довіру в юних читачів, треба не тільки серцем відчувати їхню аудиторію, чого без ораторських і акторських здібностей досягти неможливо, а й самому бути «родом із дитинства» і мати чудове інтуїтивне відчуття.

Після презентації «Чорного вина любові» Олександр Гаврош читав уривки із збірника казок «Дідо-Всевідо», розповідав про опришка Григорія Пинтю та силача Івана Кротона, про старовинний Мараморош і руснацьку Сербію, а також про те, яка неповторна й багата історія та культура нашого Закарпаття – Срібної  Землі.

Спілкування з цією неординарною особистістю робить причетним школярів до осмислення нашої культури, історії, літератури, вчить бути патріотом рідного краю і популяризатором забутих імен. Учні навчаються від таких людей стилю, який проявляється  не тільки в екстравагантній зовнішності, а й  умінні відстоювати свої переконання й давати приклад  для наслідування.

Олександр Гаврош сповна проявив свою професійну журналістську здатність «розкручувати» співрозмовника. За лічені хвилини він дізнався про хобі й літературні уподобання майже всіх школярів. Це була одна з наших найкращих зустрічей із письменниками, видавцями, художниками. І, як завжди, найбільша хвиля емоцій прокотилася тоді, коли автор давав автографи на подарованих ним книжках.

Сподіваємось підготувати нову зустріч і кожній дитині сповна виявити свій талант.