Школа молодого вчителя

Школа молодого вчителя – важливий аспект навчально-адміністративної діяльності керівників і досвідчених учителів загальноосвітніх навчальних закладів. Пріоритетного значення цьому домінантному напрямку роботи надається і в управлінні освіти, молоді та спорту Мукачівської районної державної адміністрації. І тому 19 вересня 2016 року молоді вчителі природничого циклу, стаж яких не перевищує 3 років, мали робочу зустріч із старшими колегами: Шепою Антоном Антоновичем, учителем хімії Верхньовизницької ЗОШ І-ІІІ ступенів, Шпеник Ганною Михайлівною, вчителем-методистом біології, завучем з навчально-виховної роботи Горондівської ЗОШ І-ІІІ ступенів, та методистом РМК Лийзою Катериною Михайлівною. 

Можливо, на зустрічі були озвучені деякі абсолютно тривіальні речі, але значення їх не може бути ігнороване. Методика – це теж універститетська наука, проте особливості шкільного буття роблять її дещо специфічною. І добре, коли такі харизматичні керівники мають що сказати і роблять це з неперевершеним шармом і віртуозністю. Вони наставляють молодих учителів, учать їх найбільше цінувати час.

Кожен етап уроку має бути старанно відпрацьований. Те, що є в Інтернеті, – це творчість іншого вчителя. Готовий конспект уроку необхідно переробити, щоб він перейшов через вашу душу. Цей конспект однозначно має бути розширений. Бо від того, як готуєшся до уроку, залежатиме сам урок. Якщо у вас є паралельні класи, ви пишете різні конспекти. Бодай помітки, якщо інакше не виходить.

Памʼятайте, що в школі є маса документів, але з усіх паперопотоків у вас є три. Це шкільний журнал, календарно-тематичний план і конспект уроку. У календарному плані має бути вказано, яка програма, який підручник, види контролю, річна кількість годин, навіть можна вкласти свій робочий розклад. Необхідно виділити дві примітки. Повірте, до кінця навчального року у вас знайдеться, що примічати. У самому кінці на звороті – «зшито», «пронумеровано», «скріплено печаткою».

Інструкцію в журналі знати хоч і напамʼять. Сторінка в журналі – це ваше обличчя, як в учня зошит. Радимо користуватися світлою ручкою, притім одною й тою ж самою. Не переживайте, якщо щось не так. Не шкрябайте, не витирайте, не забілюйте і не перекреслюйте. Директор поставить печатку на виправленому. Але писати треба старанно і акуратно. Записувати лише відвідування, оцінки, зміст уроку і завдання додому. І не параграф такий-то і задача така-то. А «вивчити», «опрацювати», «повторити», «скласти план», «записати» і т.д. Де заміна – ставте особистий підпис. Не писати замість класного керівника список. Не забувайте у змісті уроку на лабораторних, практичних записати інструктаж із техніки безпеки. На першому уроці – вступний інструктаж. Завести собі журнал інструктажів. Підписуватися дітям не треба.

Семестровий бал підлягає коригуванню. У триденний термін батьки можуть написати заяву, щоб їх дитина покращила оцінку. За 5 днів дирекція школи скликає комісію. Нижчий бал не ставиться, але медалі, свідоцтва з відзнакою вже не буде. Річний бал корекції не підлягає. І тому сім раз відмір, а раз відріж у випускних класах. Отже, треба бути дуже обʼєктивними.   Результати оцінювання мають знати батьки. Не бійтеся спілкуватися з ними.  Ваш аргумент: правда, правда і тільки правда. Але говорити треба так, або хоча б приблизно так: «Ваша дитина дуже розумна. Вона може, але трішечки не хоче. От якби ви мені допомогли, то з вами разом ми зліпили б те і те…» Ви мусите навчитися виходити із різних ситуацій. І знайте, що з батьками часом буває скрутніше, ніж із їхніми дітьми. Але й тоді використовувати можна лиш педагогічні методи, а не залякування і банальний шантаж.

На кожному уроці старатися робити фронтальне опитування або хоча б його елементи. Жодне завдання додому не може залишатися без перевірки й без коментування. Контрольні ставити не в самому кінці семестру, щоб не нагнітати напруження і не перевантажувати дітей. Бажано все проводити в тестовій формі. Кожна дитина має мати свій варіант. Не два варіанти, не три, і не чотири, бо вони й так примудряться списати, а скільки учнів – стільки варіантів. Це важко, але бодай один раз у семестрі так зробити – це реально. Якщо контрольні не передбачені, ви можете ставити собі їх самі.

Дуже раціонально використовуйте час на уроці. Кожна хвилина дорога. Структуру уроку навчіться за Онищуком та Бабанським. Ніколи не залишайте пояснення на останні 10 хвилин, тільки повторення й узагальнення. Якщо ви не встигли, залишайте на наступний урок. Використовуйте не лише підручник, а й текстовий матеріал інших джерел, особливо з географії. Додаткові відомості, що ви вичитали, мають бути ввідними на наступний урок. Усе, що ви робите, записується в зошиті. Не дуже перегружайте урок відео. Це не кінотеатр.

Резервний час заплануйте на розподіл між навчальними темами, виділіть на різні проекти. Навчальні плани робіть приземленими. Обовʼязково має бути триєдина мета: навчальна, розвивальна, виховна. Акцентується увага на патріотичному вихованні. І не забувайте, що найбільше зацікавить учнів щось рідне, своє, особливо з географії. Вам багато треба перечитувати. І кажіть їм, що від читання ще ніхто не вмер. Ви повинні прищепити дитині на все життя любов до навчання. Бодай кільком із класу. А за ними вже дотягнуться інші.

Вчитель – це покликання. І серед них буває не без зрадників. Але не позбавляйте себе можливості зростати і не кажіть, що школа – це не місце для ваших видатних здібностей. Не влаштовуйте собі «вирвані роки» з життя. Вам треба домогтися, щоб вас не заглушували, не бойкотували, не насміхалися з вас. Але ви маєте відчути в собі належність до групи людей, яка має протиставити себе решті.

Про школу – або добре, або нічого. Поводьтеся екологічно і без фанатизму. Не варто нікуди не вписуватися, і все ж  намагайтеся створити для себе якусь реальність, якусь пристойність. Не брехати, не лінуватися, бути людяними й розумними. Перші 10 років працюєте на себе і на свій авторитет. І наступні 10 років працюєте так само… Тим більше – ще наступні 20 років, бо інакше ви уже не можете. Результати учнів – це найбільший плюс у вашій роботі. Поблажки намагайтеся їм не робити. Це не варто. Але намагайтеся, щоб дітей не душила ця атмосфера «виконаного завдання» і «пристойної поведінки».

У школі всім завжди є що робити. З дітьми і ви вчитеся. Як той казав: я  так пояснював, що й сам зрозумів. 

Ще багато можна говорити, але залишимо на листопад. Зустрінемося на олімпіадах. 

Побачити маячок

За прекрасним і незвіданим не треба їхати в далекі світи. Воно тут, на відстані витягнутої руки, може, яких сорок хвилин швидкої їзди, але часто недосяжне й невідоме. Це дорога в Ужгород, місто того світу, який залишився зі мною, чию живу іскристу воду я хочу передати дітям. За кілька днів перед екскурсією очікування щастя дало їм емоційний «зашкал» на найвищих регістрах. І вже не можна було відмінити цей чудовий сценарій, де нас чекали справжні  відкриття й фонтанування почуттів.

Транспорт ми залишаємо біля Підградської. Вузькими брукованими стежками простуємо в старе місто. Задає тональність карбований ритм кроків, і вже співмірно постукують серця. Метафора проста: нові образи «обнулюють» сприймання, й душа вбудовується в рівновагу. Вирівнюються почуття, і якісь перехожі замилувано оглядаються на зграйку дітей.

Перша зупинка – біля старої синагоги, де тепер філармонія. Влітку тут усе наближене до зору. Затишний скверик ховається в пишних кронах, грайливо виблискує вода, в прозорому повітрі – чарівний жанровий пейзаж із далекими будинками.

Та найкраще насолоджуватися Ужгородом на площі Театральній. Під мостом снують качки за своїм качиним щастям, а я волію без кінця дивитися на течію і думати, чи можна ще раз перейти ту саму річку.

Дітям передається моя любов до Ужгорода. Вони дзеркалять легку ходу перехожих, вдивляються в калейдоскоп живих малюнків і заповнюють свій внутрішній простір. Нам не розминутися з прекрасним, що має злитися з імпресіоністичним малюванням душею. І ми йдемо туди, де художники живуть без часу, – в музей.

На Жупанатській нас уже чекає Юля Єгорова-Рогова. Це художниця незвичайної барвистої щедроти, працьовитості. У неї заохочувальний погляд, з яким народжуються на цей світ педагоги й лікарі, і в її присутності з’являється нове самовідчуття: я – митець, художник, майстер творення. Вона супроводжує нас на виставці картин, сама зачаровано вслухається в слова екскурсовода. Шкода, що тут не можна фотографувати і зберегти для вічності захоплені погляди й одухотворені обличчя.

Біля Бокшая й Ерделі зустрічаємося з Володимиром Вовчиком. Цей тринадцятирічний гімназист написав і випустив у видавництві Ольги Лоре збірку детективів «Історії Йогана Шанка» і вже був у нас на презентації. Діти намагаються наповнитися ресурсом цього трохи старшого від них хлопчика і, вбудувавшись у резонанс більшого, на нього опертися.

Неспішною ходою по набережній ми «урівнюємося» з цим світом. І тепер я за те, щоб думальні процеси матеріалізувати і кожному дати відчути свій окремий потенціал. Ми йдемо до Юлі Егорової в дев’ятиповерхівку, де в її квартирі все облаштовано для майстер-класу із гончарства. У цьому царстві спонтанного самовираження пахне фарбами, глиною і здалеку чути голос роботящого гончарного круга. Юля – обдарований митець. Вона відчуває музику повітря і являє високе благородство, коли береться вчити дітей. Юля розуміє, як усе зв’язане зі всім – слово, звук, колір, форма – тільки таким чином можна проникнути в серце світової гармонії.

Діти ліплять мовчки. Щоб не заважати самим собі. Зосередженість, натхнення на обличчях. Спочатку розм’якшують глину. Не все відразу хоче бути податливим. Та теплота руки зживається із глиною, з цим ніжним «окситоциновим» матеріалом, що дає підсвідомості материнське затишне тепло.

Що є на світі більш земним і водночас божественнішим за глину?! І святі на небесах колись ліпили…

Складається враження, що ми знаходимося в порожній кімнаті. Насправді нас тут двадцять. Хтось заходить і виходить, а я дивлюся на годинник. Видно, в мене особливі рахунки з часом.

Без заготовленого плану учні роблять усе, що тільки побажають, вільно творять себе в формах, що знаходяться у сфері їхніх внутрішніх стремлінь. Лавина яскравих почуттів вихлюпується і зліплюється глиною. Лише тут бачиш, як форма й рух пов’язані між собою, а овал глечика набирає тональності обертання. Життя як безперервна вправа з психомоторики. Ми створюємо і трансформуємо частину себе. І хочеться збиратися, концентруватися й самому і слідувати за Юлиним голосом і її жіночою рукою, що генетично пристосована до ліплення – кераміки, горщиків, нового життя…  

Я відпускаю перфекціонізм і розминаюся з обмежувальним контуром. Яка радість, коли виявляється, що й мої руки вміють робити все: ще й ліпити горщики.

Дівчатка-жабки на очах перетворюються в принцес, а хлопчики – у відважних лицарів. А я ніби читаю великих китайців: «Там, де рухи впорядковані, форма володіє буттям і небуттям». Форма стає породженням ритму кругового руху. І якщо серце єдине з рукою, форма стає носієм емоційно-духовного змісту. І звичайний маленький горщик, зліплений руками дитини, що здатен виразити цей зміст, перетворюється у витвір мистецтва. Почуттєві й думальні процеси урівнялися з матеріалізацією дій – і з найпростішого вийшла нова оречевленість.

Дехто виходить із емоційного «зашкалу» і вбудовується в рівновагу, а хтось лише тепер віднайшов обриси власного горизонту через ці експресіоністські вправи. Ми всі заново створили самі себе, і мої несекретні таємниці стали метафорою зміненої реальності.

У цей день усе було без частки «не», а я, здається,  навчилася мислено переводити негатив у позитив і самій формувати точку входження в новий світ. Перегорнуто ще один романтичний сценарій. Акварельними мазками розмивається витіюватий ландшафт пропалого міста. Запаковані в автобус, ми від’їжджаємо.

А коли ви знову приведете нас в Ужгород?

Не знаю… Хоч і завтра. 

Детективні історії в Чинадіївській школі

Уже вкотре в Чинадіївській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів літературна вітальня запрошує до діалогу з письменниками учнів і вчителів. На цей раз нашими співрозмовниками стали дещо незвичні гості. Це Володимир Вовчик, восьмикласник Ужгородської класичної гімназії, Мар’яна Нейметі, відома поетеса, журналіст, видавець Ольга Лоре, а також Василь Гулаткан, дідусь Володимира, знаний у краї громадсько-культурний діяч.

Юний автор представив збірку детективних оповідань «Історії Йогана Шанка», що надрукована цього року в Ужгороді у видавництві Ольги Лоре. Усі наші гості безпосередньо причетні до виходу в світ цієї книжки і розповіли багато цікавого про народження нових придуманих історій. Звичайно ж, ми дізналися чимало невідомого й захоплюючого, і не лише про те, як потрібно писати книжки. Адже нові зустрічі – це виток емоцій і незнаних вражень, що спричиняють творчий спалах і розкриття прихованих талантів.

         Потрібно відмітити, що перша заявка в літературі Володимира Вовчика позначена щедрим авансом. Передмову до книжки написав голова Спілки письменників Закарпаття, визнаний поет і есеїст Василь Густі, а рецензію на сайті «Закарпаття онлайн» під назвою «Скрипка Шерлока Холмса» – письменник, журналіст, доктор історичних наук, професор УжНУ Сергій Федака. Заручитися підтримкою таких іменитих літераторів – неабиякий талан. Вони представляють і наставляють молодого автора. Побачимо, що з того вийде, але певний моральний стимул і заряд уже є і діє.

         Лейтмотивом зустрічі стали слова «Так і треба починати». І хоча Сергій Федака назвав ці оповідання конспектами детективів, що можуть вирости у повість сторінок на сто, у згаданій рецензії віртуозно виведена формула Вовчикових детективів. Це шаховий етюд із додаванням барокових музичних композицій, математичних викрутасів, звукових арабесок, несподіваних фіналів і просто гра з читачем. Інакше і не може бути. У такому віці всі діти – абсолютно геніальні і нічого не бояться. Можливо, ще не набута вправність у конструюванні сюжетів, не сформований понятійний апарат, не вибудуваний духовний внутрішній світ, але дзвінкість та інтенсивність емоційного імпульсу зашкалюють.

         Діалог автора із читачами виявився змістовним і обнадійливим. Завдяки Мар’яні Нейметі, яка люб’язно надала нам тексти, ми вже до зустрічі прочитали всі оповідання і вишукували цікаві відомості про цей жанр літератури та історію його виникнення. Виявляється, першим офіційним автором детективів був Едгар Аллан По, який у 1830-1840 роках в Америці написав оповідання «Золотий жук» і «Вбивство на вулиці Морг». Тоді детективи полюбили тільки плебеї з публіки і з нетерпінням чекали виходу нових номерів газет, де друкувалося продовження історій. А безсмертний шедевр «Записки про Шерлока Холмса» серйозний доктор Артур Конан Дойль створив як насмішку над високоосвіченими критиками. І хто б тоді міг подумати, що в майбутньому майже всі знатимуть, хто такий Шерлок Холмс, але не всі – хто такий Конан Дойль.

Прихильники класичної літератури сказали б, що це якийсь неправильний варіант утопії, коли Діккенса, Теккерея, Толстого, Гете читають менше, ніж  Агату Крісті, Сіменона, Чейза й Акуніна. Чому ж до детективу таке ставлення в серйозних читачів? Можливо, тому, що на перший план випинається механічна гра і завжди з’являється банальність: дві особи, які залагоджують якусь справу. Але це захоплення грою зачаровує і може стати навіть змістом кінофільму або театрального видовища.

 Завжди дивувало, чому автори знаменитої кінострічки про Шерлока Холмса ввели у фільм занадто повільну і «домашню» покоївку, яку зіграла Рина Зельоная. Виявляється, вона ще більш підкреслювала особливий шарм умиротворення і спокою, і не від золотих принад вікторіанської епохи Англії. Такий вплив на читача/глядача справляє будь-яка детективна історія, коли все найстрашніше уже сталося, але не тут і не тепер, і не з тобою. А бездоганний і розумний сищик зробить усе можливе й неможливе для відновлення порядку й порушеної справедливості.

Дехто вважає, що детектив лімітується десятьма або двадцятьма правилами, які не допускають на його сторінки  розлогі описи, художні деталі, надмірні психологічні характеристики, любовні історії  і т.д. Все має бути філігранно виважено, розкреслено строгими геометричними лініями і при бажанні підфарбовано готичною екзотикою. І тому, як каже Мар’яна Нейметі, детектив треба писати з кінця, а приведені до ладу слова й оречевлену реальність додавати вже за необхідністю й дозовано. Правда, не завжди так виходить, і сучасний розвиток жанру це доводить. Та головне, що в героїв залишаються детективні особливості мислення. Це в читачів розвиває уяву і логіку, вчить бачити світ у незвичному ракурсі.

Дуже тішить, що учні нашої школи захопилися прикладом і особистістю Володимира Вовчика. Вони підготували численні запитання автору, написали відгуки, невеличкі рецензії і зробили перші спроби створення власних детективних історій.

Ось який міні-відгук про оповідання Володимира Вовчика написала учениця 8-Б класу Береш Наталія:

Нещодавно я прочитала детективне оповідання  молодого автора Володимира Вовчика «Вбивця Кімбел». Мені дуже сподобалось, як написаний цей твір. Все дуже цікаво, таємничо й незвично. Особливо припав до душі образ слідчого Йогана Шанка. У цьому оповіданні головний герой діє дуже обережно, щоб ніхто нічого не запідозрив. Адже Йоган Шанк – дуже розумний та кмітливий чоловік. Він розплутав нерозв’язну загадку про злочинця на ім’я Кімбел і довів, що той є виконавцем убивства трьох людей. Але Кімбел не дав себе заарештувати, звівши рахунки з життям. І тому справу було закрито. Однак детектив свій професіоналізм уповні зумів проявити.

Уривок з власного твору Марини Напуди, учениці 8-А класу 

Заклята статуетка Будди

За весь довгий період злив і дощів у Лондоні нарешті стояла гарна весняна погода. Люди метушилися по заплутаних вулицях міста. Ніщо не передбачало біди.

В аеропорті відбулася зустріч двох давніх друзів – власника найбільшої ювелірної фірми в Англії мільярдера Крістіана Барнза та володаря нафтових заводів мільйонера Чарльза Остіна. Чарльз любив подорожувати, і на цей раз він повернувся з Індії, де вивчав традиції і звичаї. А Крістіан вирішив зустріти друга на летовищі і привітати з поверненням.

Крістіан прийшов не сам, а з молодою дружиною Беатріс Барнз.

Літак приземлився з такою швидкістю, що знялася курява. Чарльз вийшов усміхнений на всі тридцять два зуби і трохи засмаглий. На ньому був білий костюм, сіра краватка й черевики з крокодилячої шкіри, а на голові красувався циліндр, що прикривав каштанове волосся.

-       О! Кого я бачу! Ви таку теплу зустріч мені організували!.. – крикнув Чарльз так, що аеропорт мало не провалився під землю.

-       Це ти, Чарльзе? Не впізнав. Мабуть, склероз… Адже мені вже за п’ятдесят, - почухав сиву голову Крістіан.

-            Може, ви й старі, але вповні заслуговуєте на таку жінку, як міс Беатріс.

Чорнявка кивнула головою. І тут Чарльз вийняв із портфеля гарну шкатулю й підніс її Крістіану.

-       Містере Барнз, ми з вами близькі друзі, і я хочу подарувати вам сувенір з Індії.

Крістіан відкрив скриньку і вийняв з неї позолочену статуетку Будди. Але що відбувається? Раптом він кидає статуетку, його починає нудити, і він непритомніє. Усі з криками кинулися викликати швидку й поліцію.

***

Тим часом у відомому лондонському агентстві детектив Пері Дайсон, відкинувши ноги на стіл, читав свіжий номер газети…  

Ця інтригуюча історія викликала щире зацікавлення перших слухачів. (Обіцяємо продовження надрукувати).

І насамкінець – запитання учнів до Володимира Вовчика.

-         Володимире, чи легко тобі поєднувати навчання й написання творів?

-         Скільки часу пішло на твою книгу?

-         Що було найважчим при написанні й видавництві книги?

-         Яке оповідання із цієї збірки видається тобі найбільш вдалим?

-         Чи є в тебе друзі, які теж пишуть і друкують свої твори?

-         Як друзі й однокласники реагують на твої заняття літературою?

-         Кого з закарпатських письменників ти знаєш і любиш читати його твори?

-         А з ким би ти хотів ближче познайомитися?

-         Чи мають твої герої прототипів у реальному житті?

-         Чого навчила тебе  робота над власною книжкою?

-         Чи будеш ти і надалі писати подібні твори?

-         Хто в сім’ї тебе найбільше підтримує і розуміє?

-       Чи допомагає тобі літературний досвід у навчанні й успішному засвоєнні програми з інших предметів?

-         Чи знаєш ти, яку професію обереш у майбутньому?

-         Що хотів би ти сам собі побажати на майбутнє?

І в кінці літературної зустрічі ми запитали автора:
- Володю, чи відчув ти себе знаменитістю?
- Тепер так.

    Це була дуже гарна й незабутня літературна вітальня. Безліч  несподіваних поворотів, імпровізації, гумору, детективного квесту, де кожен міг придумати наступний хід і віднайти приховану таємницю. Діти люблять детективи і придумовують історії миттєво. Напевно, ті, кого й надалі не полишить творчий запал, зможуть написати й опублікувати свої власні твори.

Мар’яна Попович

 

 

Сценічний етюд Бориса Мартиновича «Малий артист» (1930)

Найменше відомостей знаходимо про Бориса Мартиновича, автора аналізованого сценічного етюду «Малий артист». Можливо, Б.Мартинович є сином Порфирія Мартиновича (1856-1933), маляра-етнографа, майстра портрету й побутових сцен, родом з Харківщини, який учився в Петербурзькій академії мистецтв. Порфирій Мартинович вивчав дерев’яну архітектуру Полтавщини, народний одяг і народні типи, намалював портрети І.Мазепи, Б.Хмельницького, Г.Сковороди, Г.Квітки, а також лірників, чумаків, селян, поміщиків. Порфирій Мартинович – перший ілюстратор «Енеїди» І.Котляревського, зробив ілюстрації до Шевченкової «Катерини», «Гайдамаків», до народних дум і пісень, намалював побутові сцени з селянського й чумацького життя, опублікував етнографічні записи в «Київській старині».

Борис Мартинович також належить до членів української еміграції міжвоєнного періоду на Закарпатті. Про це дізнаємося з праці Симона Наріжного «Українська еміґрація», у якій ім’я Бориса Мартиновича згадується поруч із іменами інших відомих письменників: «В ріжних карпатоукраїнських педагогічних виданнях публікували твори багатьох еміґрантських письменників, нпр.: С. Черкасенка, який довший час сам перебув в Ужгороді, О. Олеся, В. Королева-Старого, В. О’Коннор-Вілінської, С. Русової,   А. Животка,  Б. Мартиновича і т.д.».

Борису Мартиновичу приділено увагу в спогадах Юрія Шерегія, Гната Ігнатовича, а також Августина Штефана.

Борис Мартинович був актором, співаком-тенором. У Руському театрі товариства «Просвіта» в Ужгороді грав у сезонах 1923-1925 рр. Опісля перейшов на викладацьку роботу в Мукачівську торговельну академію. У театрі грав як гість ще в сезонах 1930-1932 рр. Був одружений з чешкою Мілою Пеховою, що виступала в театрі як балерина, а згодом працювала балетмейстером і режисером-постановником масових заходів з ритмічними вправами.

Вдалося встановити, що на роботу в Руський театр Б.Мартиновича було прийнято 11 травня 1923 р., на останньому засіданні Дирекції, у якому брав участь М.Садовський. Про це свідчить запис із протоколу, наведений Г.Ігнатовичем: «Перейшли до особистих просьб, поданих на конкурс. Пан директор Садовський виходить».  Тоді ж доповнили трупу на 10 хористів, «які побіч своїх занять могли б і в театрі працювати»; серед новоприйнятих був Борис Мартинович. Платня його на той час становила 200 чеських крон.  Отже, Борис Мартинович виступав у театрі Ужгорода вже тоді, коли директором став Олександр Загаров. У цей час на театральній сцені ставилися переважно перекладні п’єси і театр відходив від побутового етнографізму.

Уперше участь Б.Мартиновича у трупі театру Загарова  зафіксовано в сезоні 1923/24 років, вказано його псевдо – Борич. Також зазначено його виступ у другому, найкращому сезоні під керівництвом О.Загарова 1924/25 років.  У складі трупи «Дружества Руський Театр» під керівництвом М.Аркаса Б.Мартинович згадується  в сезоні 1931/32 років.

У тогочасній театральній критиці знаходимо короткі характеристики ролей Б.Мартиновича: «дуже приємний», «прецизно співав Мартинович». Проте зустрічаються й негативні оцінки. Так,  щоденна газета «Uj Közlöny» (2.Х) зазначила: «…Милу ролю студента провалив Борич (Мартинович).  Слабий актор і злий співак».

Борис Мартинович брав активну участь у становленні драматургії на Закарпатті. Він є автором сценічного етюду «Малий артист», надрукованого в №5-6 журналу «Пчілка» за  1930 рік.

 Ця віршована п’єса легка й жвава, написана художньо, чистою, добірною мовою, зі щирим, глибоким відчуттям Тарасової душі. У ній вдало підкреслено риси панів Енгельгардтів.  Прекрасна мовна партія спесивого, зарозумілого пана, його самовдоволеної дружини й запобігливої сестри. Ця п’єска буквально вималювана за мотивами дитинства Тараса, коли він у панському ескорті перебував у Вільно. Дійовими особами є Тарас, покоївка, пан Енгельгардт, його сестра, дружина. Лакей і панські прислужники виконують статичну функцію. Відомий сюжет про випадок, коли пани вночі  повертаються з балу, а Тарас так захопився співом гайдамацьких пісень і малюванням козака Платова, що не помітив приходу панів. Розгортається драма;  малого Тараса звинувачують у тому, що він марнотратно палить свічки, міг спопелити місто, що не пильнує панської роботи, і за це його вранці чекає суворе покарання різками на стайні. Далі пан придивляється до Тарасових малюнків і виявляє справжнє, на його думку, поцінування мистецтва: «Похоже». Пани вирішують віддати його в науку до Рустема, і Енгельгардт, позіхаючи, виказує повну байдужість до долі безправного козачка: «А я уранці ще хотів його зміняти на хортів». Та Тарас не виявляє образи, болю, зневіри. Він дякує і молиться Богу, що нарешті збулася його мрія – вчитися малювати.

Сценка драматургійно напружена, дія загострена й туго натягнута. Навіть у моментах відносного спокою на початку твору автору вдалося передати високі душевні пориви героя.

Цей твір відзначається помітною художньою цільністю.  Автор добре розуміє дитячу психологію. Йому притаманні всі ознаки драматургічного таланту. Сюжет п’єси будується цікаво, дійово, з наростанням гостроти. Конфлікт сценічно ігровий, вмотивований. Персонажі наділені індивідуальними рисами характеру.

 Як за змістом, так і за художнім вираженням це реалістичний сценічний образок. Ця п’єска написана вправним діалогом, репліки сповнені індивідуальних ознак персонажів, дії вмотивовані, композиція чітка й напружена. Репліки малого Тараса перемежовуються  уривками з «Кобзаря». У творі допущений певний анахронізм, але ці вставки сприймаються цілісно й вивершують художній образ Тараса Шевченка, поета і художника.

П’єса, за всіма ознаками, написана Борисом Мартиновичем у 20-х роках.  Вона має повчальний зміст і носить ознаки релігійного виховання. Це виявляється, зокрема, в останніх словах малого артиста, у його зверненні до Бога й подяки за найбільшу ласку – можливість учитися.

Валерія О’Коннор-Вілінська і її п’єса "На Великдень..."

Валерія О’Коннор-Вілінська (1866 – 1930) – українська письменниця і громадсько-культурний діяч, родом з Кременчуччини; член Центральної Ради. З 1919 р. перебувала в еміграції, у Відні, згодом у Чехословаччині. У співпраці з Олександром Олесем і Л.Старицькою-Черняхівською написала п’єси «Сніговий баль» та «Візит» (1910); окремо імпресіоністські драми «Інститутка» (1911), «Сторінка минулого» (1912); дитячі п’єси; повість «Скарб» (1924), роман-хроніку «На еміграції», спогади «Лисенки й Старицькі», перекладала французьких класиків. Друкувалася в «Сяйві», «Літературно-науковому віснику», «Новій Україні» та ін.

Ще дев’ятнадцятирічною у рідному селі Миколаївці Валерія організувала приватну нелегальну школу для селянських дітей, а пізніше театр, про який Марко Кропивницький згадував як про перший справді народний театр. Переїхавши до Харкова, Валерія викладає арифметику й географію в єпархіальній школі, працює в Товаристві письменності, а також пише статті та театральні рецензії. Там вона виходить заміж за талановитого інженера Олександра Вілінського, племінника Марка Вовчка.  Старша сестра Валерії Ольга була дружиною Миколи Лисенка.

Серед друзів і знайомих В. О’Коннор-Вілінської – відомі українські діячі: Леся Українка, Софія Русова, Максим Славінський, Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Садовський, артисти-корифеї українського театру. Валерія часто була присутньою при складанні українсько-російського  словника, що вийшов у 1907-1909 рр. в Києві за редакцією Б.Грінченка та всіх тих дискусій про українську мову,  які при тому відбувалися. Видно, ще з тих  часів  сформувалося шанування мови та прагнення зберегти чистоту її, яке реалізувала у своїх творах.

На замовлення  М.Садовського вона написала першу українську дитячу п’єсу «Марусина ялинка» (1908). До  того  часу  в  українській  літературі  не було жодної дитячої п’єси. Письменниця  й пізніше  звертала  особливу  увагу  на  дитячий  театр  і  для дітей написала  п’єси «Подруги», «У  школі»,  і цілий ряд дитячих оповідань.

У буремні місяці 1917 року В.О’Коннор-Вілінська бере участь в організації Центральної Ради й очолює літературну секцію Генерального секретаріату освіти. Під час гетьманування П.Скоропадського продовжує працю в міністерстві освіти. Усю платню за роботу в міністерстві Валерія віддавала «Молодому театрові», який на етапі свого становлення перебував у дуже складному фінансовому становищі.

 У 20-х роках ХХ ст. В.О’Коннор-Вілінська працювала в термінологічній комісії Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина) під керівництвом Євгена Чикаленка, а також перекладала  українською мовою класичну французьку драматургію.

Переліченим далеко не вичерпується діяльність Валерії О’Коннор-Вілінської, однієї з найяскравіших представниць української еміграційної еліти.

П’єса «На Великдень» є інсценізацією вірша Тараса Шевченка «На Великдень на соломі…», написаного в Кос-Аралі під час заслання 1849 року.

Ця етнографічна п’єса яскраво передає народний колорит, тодішні реалії й наближена до дитячого досвіду. Тут нема сліду «панського мислення», тому що В. О’Коннор-Вілінська свідомо і вдумливо вивчала народне життя і звичаї.

Дійовими особами є сільські діти: Ївга, Орися, Петро, Степан, Оленка, Параска, панотець, паніматка, бабуся, сліпий кобзар дід Іван. П’єса густонаселена. Авторка, поруч із Шевченковими, вводить власні характерні українські типи, що витворюють виразну картину українського села. Орися – бідна сирітка, поетична, спрагла прекрасного душа. Для загострення драматичного конфлікту письменниця зображує і колоритних сільських бешкетників, що збиткуються над бідною дівчинкою, виганяють її з гурту. Виразно зображені елементи матеріальної культури тодішнього села. Авторка проявила відмінне знання побутових речей і володіння словесним матеріалом. Панотець із паніматкою надаються до досить рідкісних змалювань духовних осіб як захисників знедолених. Це і є прояв того великосвітського українського панства, що своє багатство, працю й ціле життя поклало на захист і просвіту покривдженого народу. Вони влаштували свято не тільки малій сирітці, а й старенькій бабусі, що «ходить, просить», дідові. А найбільшим щастям для Орисі є любування прекрасним. П’єса насичена яскраво вираженою візуалізацією. Переважають зорові образи сяйва, блиску, чистоти, яскравих барв, що несуть у собі духовне вивищення.

Спиридон Черкасенко і Закарпаття (за матеріалами дослідження)

Драматургійну шевченкіану Закарпаття поповнила п’єса С.Черкасенка «До світла, до волі».

Спиридон Черкасенко (1876-1940) – письменник, драматург і педагог родом з Нового Бугу на Херсонщині. З 1895 учителював переважно на Донеччині (1899-1908). На замовлення міністерства освіти УНР (1917-1918) складав читанки і букварі для українських шкіл. З 1919 перебував в еміграції у Відні, редагував шкільні підручники. В літературі  С.Черкасенко дебютував віршами в «Літературно-науковому віснику» (1904). Далі друкувався (поезії, проза, драматичні твори) майже в усіх українських газетах і журналах на західноукраїнських землях і в еміграції. Окремо вийшли збірки його оповідань «На шахті» (1909), «Вони перемогли» (1917) та ін. Поезії С.Черкасенка до 1920 вийшли в трьох томах («Твори», 1920-1922) у Відні. Найбільший успіх у театрі мала драма «Казка старого млина» (1916). Його твори пройняті прагненням до національного визволення і позначені модерністичною манерою, переважно символізмом.

Творчий доробок С.Черкасенка різноманітний за тематикою, родо-жанровими формами, стильовими особливостями. Самобутністю, оригінальним трактуванням проблем загальнолюдського та національного звучання вирізняється драматургія автора. Сергій Єфремов зазначає, що письменник «Черкасенко стоїть на варті життя. – Це реаліст з певним громадським світоглядом та запасом життєвих спостережень».

Спиридон Черкасенко співпрацював із театром М.Садовського, допомагав головному режисеру організовувати театральне життя в Києві. На Закарпаття С.Черкасенко приїхав 18 серпня 1921 року разом з Миколою Садовським, який очолив новостворений просвітянський театр на Закарпатті.

Незабаром М.Садовський повернувся в Україну, а С.Черкасенко залишився працювати театральним референтом товариства «Просвіта» в Ужгороді. Тут письменник прожив до 1927 р., брав участь у місцевому культурному, театральному житті. Він зблизився з прогресивними силами краю, чим накликав на себе гнів чеських властей. Закарпатський письменник і журналіст В.Ґренджа-Донський згадує, що С.Черкасенко допомагав йому підбирати матеріали з української літератури для журналу «Наша земля», давав мовні поради. У грудні 1926 р. на Закарпатті було відзначено 50-річчя з дня народження письменника. В.Ґренджа-Донський написав про нього прихильну статтю, що з’явилася в січневому номері «Нашої землі» за 1927 рік. Це стало причиною того, що чеська поліція звинуватила С.Черкасенка у співпраці з комуністами і запропонувала йому протягом трьох діб залишити край.

Як зауважує літературознавець О.Мишанич, С.Черкасенко намагався утвердити новий напрям у драматургії, поєднати досягнення традиційного українського побутово-етнографічного театру ХІХ ст. з театром новим. Його твори належать до типово символістської драматургії, тут діють образи-символи, особисте підпорядковане громадському. Написані добірною українською мовою, його п’єси мали велике значення для утвердження загальноукраїнської літературної мови, мови Тараса Шевченка на Закарпатті.

Протягом 1923-1929 рр. С.Черкасенко створив понад 10 драматичних творів, більшість із яких пропагували ідеї пластунського руху. П’єси «Вечірній гість», «Лісові чари», «Сміх», «Лібуша в таборі» та деякі інші друкувалися окремими брошурами, а також активно виконувалися на кону. На думку Н.Антонець, ці п’єси не лише сприяли вихованню в дітей всіляких моральних чеснот, а й формували у виконавців і глядачів шанобливе ставлення до власної національної належності, вчили їх грамотної української мови.

О.Кузьма наголосила, що саме «захоплене, майже побожне ставлення     С. Черкасенка до Т. Шевченка» зумовило шевченківську тематику в його творчості. Як зазначив Г.Ігнатович, ці Черкасенкові твори написано «легко, художньо, чистою, доброю мовою», зі «щирим, глибоким відчуттям молодого життя та душі дітей».

Особливої уваги заслуговує драматична сценка «До світла, до волі», створена С.Черкасенком за мотивами дитинства Т.Шевченка і видана в 1925 році у Львові. На Закарпатті опублікована 1928 року в журналі «Пчôлка».

О.Мишанич підкреслив, що творчість Спиридона Черкасенка відіграла значну роль у становленні української поезії та драматургії на Закарпатті, була зразком вишуканої літературної мови, мови Т.Шевченка, взірцем  сучасної віршової техніки, що для тодішніх умов Закарпаття мало першорядне значення.