Детективні історії в Чинадіївській школі

Уже вкотре в Чинадіївській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів літературна вітальня запрошує до діалогу з письменниками учнів і вчителів. На цей раз нашими співрозмовниками стали дещо незвичні гості. Це Володимир Вовчик, восьмикласник Ужгородської класичної гімназії, Мар’яна Нейметі, відома поетеса, журналіст, видавець Ольга Лоре, а також Василь Гулаткан, дідусь Володимира, знаний у краї громадсько-культурний діяч.

Юний автор представив збірку детективних оповідань «Історії Йогана Шанка», що надрукована цього року в Ужгороді у видавництві Ольги Лоре. Усі наші гості безпосередньо причетні до виходу в світ цієї книжки і розповіли багато цікавого про народження нових придуманих історій. Звичайно ж, ми дізналися чимало невідомого й захоплюючого, і не лише про те, як потрібно писати книжки. Адже нові зустрічі – це виток емоцій і незнаних вражень, що спричиняють творчий спалах і розкриття прихованих талантів.

         Потрібно відмітити, що перша заявка в літературі Володимира Вовчика позначена щедрим авансом. Передмову до книжки написав голова Спілки письменників Закарпаття, визнаний поет і есеїст Василь Густі, а рецензію на сайті «Закарпаття онлайн» під назвою «Скрипка Шерлока Холмса» – письменник, журналіст, доктор історичних наук, професор УжНУ Сергій Федака. Заручитися підтримкою таких іменитих літераторів – неабиякий талан. Вони представляють і наставляють молодого автора. Побачимо, що з того вийде, але певний моральний стимул і заряд уже є і діє.

         Лейтмотивом зустрічі стали слова «Так і треба починати». І хоча Сергій Федака назвав ці оповідання конспектами детективів, що можуть вирости у повість сторінок на сто, у згаданій рецензії віртуозно виведена формула Вовчикових детективів. Це шаховий етюд із додаванням барокових музичних композицій, математичних викрутасів, звукових арабесок, несподіваних фіналів і просто гра з читачем. Інакше і не може бути. У такому віці всі діти – абсолютно геніальні і нічого не бояться. Можливо, ще не набута вправність у конструюванні сюжетів, не сформований понятійний апарат, не вибудуваний духовний внутрішній світ, але дзвінкість та інтенсивність емоційного імпульсу зашкалюють.

         Діалог автора із читачами виявився змістовним і обнадійливим. Завдяки Мар’яні Нейметі, яка люб’язно надала нам тексти, ми вже до зустрічі прочитали всі оповідання і вишукували цікаві відомості про цей жанр літератури та історію його виникнення. Виявляється, першим офіційним автором детективів був Едгар Аллан По, який у 1830-1840 роках в Америці написав оповідання «Золотий жук» і «Вбивство на вулиці Морг». Тоді детективи полюбили тільки плебеї з публіки і з нетерпінням чекали виходу нових номерів газет, де друкувалося продовження історій. А безсмертний шедевр «Записки про Шерлока Холмса» серйозний доктор Артур Конан Дойль створив як насмішку над високоосвіченими критиками. І хто б тоді міг подумати, що в майбутньому майже всі знатимуть, хто такий Шерлок Холмс, але не всі – хто такий Конан Дойль.

Прихильники класичної літератури сказали б, що це якийсь неправильний варіант утопії, коли Діккенса, Теккерея, Толстого, Гете читають менше, ніж  Агату Крісті, Сіменона, Чейза й Акуніна. Чому ж до детективу таке ставлення в серйозних читачів? Можливо, тому, що на перший план випинається механічна гра і завжди з’являється банальність: дві особи, які залагоджують якусь справу. Але це захоплення грою зачаровує і може стати навіть змістом кінофільму або театрального видовища.

 Завжди дивувало, чому автори знаменитої кінострічки про Шерлока Холмса ввели у фільм занадто повільну і «домашню» покоївку, яку зіграла Рина Зельоная. Виявляється, вона ще більш підкреслювала особливий шарм умиротворення і спокою, і не від золотих принад вікторіанської епохи Англії. Такий вплив на читача/глядача справляє будь-яка детективна історія, коли все найстрашніше уже сталося, але не тут і не тепер, і не з тобою. А бездоганний і розумний сищик зробить усе можливе й неможливе для відновлення порядку й порушеної справедливості.

Дехто вважає, що детектив лімітується десятьма або двадцятьма правилами, які не допускають на його сторінки  розлогі описи, художні деталі, надмірні психологічні характеристики, любовні історії  і т.д. Все має бути філігранно виважено, розкреслено строгими геометричними лініями і при бажанні підфарбовано готичною екзотикою. І тому, як каже Мар’яна Нейметі, детектив треба писати з кінця, а приведені до ладу слова й оречевлену реальність додавати вже за необхідністю й дозовано. Правда, не завжди так виходить, і сучасний розвиток жанру це доводить. Та головне, що в героїв залишаються детективні особливості мислення. Це в читачів розвиває уяву і логіку, вчить бачити світ у незвичному ракурсі.

Дуже тішить, що учні нашої школи захопилися прикладом і особистістю Володимира Вовчика. Вони підготували численні запитання автору, написали відгуки, невеличкі рецензії і зробили перші спроби створення власних детективних історій.

Ось який міні-відгук про оповідання Володимира Вовчика написала учениця 8-Б класу Береш Наталія:

Нещодавно я прочитала детективне оповідання  молодого автора Володимира Вовчика «Вбивця Кімбел». Мені дуже сподобалось, як написаний цей твір. Все дуже цікаво, таємничо й незвично. Особливо припав до душі образ слідчого Йогана Шанка. У цьому оповіданні головний герой діє дуже обережно, щоб ніхто нічого не запідозрив. Адже Йоган Шанк – дуже розумний та кмітливий чоловік. Він розплутав нерозв’язну загадку про злочинця на ім’я Кімбел і довів, що той є виконавцем убивства трьох людей. Але Кімбел не дав себе заарештувати, звівши рахунки з життям. І тому справу було закрито. Однак детектив свій професіоналізм уповні зумів проявити.

Уривок з власного твору Марини Напуди, учениці 8-А класу 

Заклята статуетка Будди

За весь довгий період злив і дощів у Лондоні нарешті стояла гарна весняна погода. Люди метушилися по заплутаних вулицях міста. Ніщо не передбачало біди.

В аеропорті відбулася зустріч двох давніх друзів – власника найбільшої ювелірної фірми в Англії мільярдера Крістіана Барнза та володаря нафтових заводів мільйонера Чарльза Остіна. Чарльз любив подорожувати, і на цей раз він повернувся з Індії, де вивчав традиції і звичаї. А Крістіан вирішив зустріти друга на летовищі і привітати з поверненням.

Крістіан прийшов не сам, а з молодою дружиною Беатріс Барнз.

Літак приземлився з такою швидкістю, що знялася курява. Чарльз вийшов усміхнений на всі тридцять два зуби і трохи засмаглий. На ньому був білий костюм, сіра краватка й черевики з крокодилячої шкіри, а на голові красувався циліндр, що прикривав каштанове волосся.

-       О! Кого я бачу! Ви таку теплу зустріч мені організували!.. – крикнув Чарльз так, що аеропорт мало не провалився під землю.

-       Це ти, Чарльзе? Не впізнав. Мабуть, склероз… Адже мені вже за п’ятдесят, - почухав сиву голову Крістіан.

-            Може, ви й старі, але вповні заслуговуєте на таку жінку, як міс Беатріс.

Чорнявка кивнула головою. І тут Чарльз вийняв із портфеля гарну шкатулю й підніс її Крістіану.

-       Містере Барнз, ми з вами близькі друзі, і я хочу подарувати вам сувенір з Індії.

Крістіан відкрив скриньку і вийняв з неї позолочену статуетку Будди. Але що відбувається? Раптом він кидає статуетку, його починає нудити, і він непритомніє. Усі з криками кинулися викликати швидку й поліцію.

***

Тим часом у відомому лондонському агентстві детектив Пері Дайсон, відкинувши ноги на стіл, читав свіжий номер газети…  

Ця інтригуюча історія викликала щире зацікавлення перших слухачів. (Обіцяємо продовження надрукувати).

І насамкінець – запитання учнів до Володимира Вовчика.

-         Володимире, чи легко тобі поєднувати навчання й написання творів?

-         Скільки часу пішло на твою книгу?

-         Що було найважчим при написанні й видавництві книги?

-         Яке оповідання із цієї збірки видається тобі найбільш вдалим?

-         Чи є в тебе друзі, які теж пишуть і друкують свої твори?

-         Як друзі й однокласники реагують на твої заняття літературою?

-         Кого з закарпатських письменників ти знаєш і любиш читати його твори?

-         А з ким би ти хотів ближче познайомитися?

-         Чи мають твої герої прототипів у реальному житті?

-         Чого навчила тебе  робота над власною книжкою?

-         Чи будеш ти і надалі писати подібні твори?

-         Хто в сім’ї тебе найбільше підтримує і розуміє?

-       Чи допомагає тобі літературний досвід у навчанні й успішному засвоєнні програми з інших предметів?

-         Чи знаєш ти, яку професію обереш у майбутньому?

-         Що хотів би ти сам собі побажати на майбутнє?

І в кінці літературної зустрічі ми запитали автора:
- Володю, чи відчув ти себе знаменитістю?
- Тепер так.

    Це була дуже гарна й незабутня літературна вітальня. Безліч  несподіваних поворотів, імпровізації, гумору, детективного квесту, де кожен міг придумати наступний хід і віднайти приховану таємницю. Діти люблять детективи і придумовують історії миттєво. Напевно, ті, кого й надалі не полишить творчий запал, зможуть написати й опублікувати свої власні твори.

Мар’яна Попович

 

 

Сценічний етюд Бориса Мартиновича «Малий артист» (1930)

Найменше відомостей знаходимо про Бориса Мартиновича, автора аналізованого сценічного етюду «Малий артист». Можливо, Б.Мартинович є сином Порфирія Мартиновича (1856-1933), маляра-етнографа, майстра портрету й побутових сцен, родом з Харківщини, який учився в Петербурзькій академії мистецтв. Порфирій Мартинович вивчав дерев’яну архітектуру Полтавщини, народний одяг і народні типи, намалював портрети І.Мазепи, Б.Хмельницького, Г.Сковороди, Г.Квітки, а також лірників, чумаків, селян, поміщиків. Порфирій Мартинович – перший ілюстратор «Енеїди» І.Котляревського, зробив ілюстрації до Шевченкової «Катерини», «Гайдамаків», до народних дум і пісень, намалював побутові сцени з селянського й чумацького життя, опублікував етнографічні записи в «Київській старині».

Борис Мартинович також належить до членів української еміграції міжвоєнного періоду на Закарпатті. Про це дізнаємося з праці Симона Наріжного «Українська еміґрація», у якій ім’я Бориса Мартиновича згадується поруч із іменами інших відомих письменників: «В ріжних карпатоукраїнських педагогічних виданнях публікували твори багатьох еміґрантських письменників, нпр.: С. Черкасенка, який довший час сам перебув в Ужгороді, О. Олеся, В. Королева-Старого, В. О’Коннор-Вілінської, С. Русової,   А. Животка,  Б. Мартиновича і т.д.».

Борису Мартиновичу приділено увагу в спогадах Юрія Шерегія, Гната Ігнатовича, а також Августина Штефана.

Борис Мартинович був актором, співаком-тенором. У Руському театрі товариства «Просвіта» в Ужгороді грав у сезонах 1923-1925 рр. Опісля перейшов на викладацьку роботу в Мукачівську торговельну академію. У театрі грав як гість ще в сезонах 1930-1932 рр. Був одружений з чешкою Мілою Пеховою, що виступала в театрі як балерина, а згодом працювала балетмейстером і режисером-постановником масових заходів з ритмічними вправами.

Вдалося встановити, що на роботу в Руський театр Б.Мартиновича було прийнято 11 травня 1923 р., на останньому засіданні Дирекції, у якому брав участь М.Садовський. Про це свідчить запис із протоколу, наведений Г.Ігнатовичем: «Перейшли до особистих просьб, поданих на конкурс. Пан директор Садовський виходить».  Тоді ж доповнили трупу на 10 хористів, «які побіч своїх занять могли б і в театрі працювати»; серед новоприйнятих був Борис Мартинович. Платня його на той час становила 200 чеських крон.  Отже, Борис Мартинович виступав у театрі Ужгорода вже тоді, коли директором став Олександр Загаров. У цей час на театральній сцені ставилися переважно перекладні п’єси і театр відходив від побутового етнографізму.

Уперше участь Б.Мартиновича у трупі театру Загарова  зафіксовано в сезоні 1923/24 років, вказано його псевдо – Борич. Також зазначено його виступ у другому, найкращому сезоні під керівництвом О.Загарова 1924/25 років.  У складі трупи «Дружества Руський Театр» під керівництвом М.Аркаса Б.Мартинович згадується  в сезоні 1931/32 років.

У тогочасній театральній критиці знаходимо короткі характеристики ролей Б.Мартиновича: «дуже приємний», «прецизно співав Мартинович». Проте зустрічаються й негативні оцінки. Так,  щоденна газета «Uj Közlöny» (2.Х) зазначила: «…Милу ролю студента провалив Борич (Мартинович).  Слабий актор і злий співак».

Борис Мартинович брав активну участь у становленні драматургії на Закарпатті. Він є автором сценічного етюду «Малий артист», надрукованого в №5-6 журналу «Пчілка» за  1930 рік.

 Ця віршована п’єса легка й жвава, написана художньо, чистою, добірною мовою, зі щирим, глибоким відчуттям Тарасової душі. У ній вдало підкреслено риси панів Енгельгардтів.  Прекрасна мовна партія спесивого, зарозумілого пана, його самовдоволеної дружини й запобігливої сестри. Ця п’єска буквально вималювана за мотивами дитинства Тараса, коли він у панському ескорті перебував у Вільно. Дійовими особами є Тарас, покоївка, пан Енгельгардт, його сестра, дружина. Лакей і панські прислужники виконують статичну функцію. Відомий сюжет про випадок, коли пани вночі  повертаються з балу, а Тарас так захопився співом гайдамацьких пісень і малюванням козака Платова, що не помітив приходу панів. Розгортається драма;  малого Тараса звинувачують у тому, що він марнотратно палить свічки, міг спопелити місто, що не пильнує панської роботи, і за це його вранці чекає суворе покарання різками на стайні. Далі пан придивляється до Тарасових малюнків і виявляє справжнє, на його думку, поцінування мистецтва: «Похоже». Пани вирішують віддати його в науку до Рустема, і Енгельгардт, позіхаючи, виказує повну байдужість до долі безправного козачка: «А я уранці ще хотів його зміняти на хортів». Та Тарас не виявляє образи, болю, зневіри. Він дякує і молиться Богу, що нарешті збулася його мрія – вчитися малювати.

Сценка драматургійно напружена, дія загострена й туго натягнута. Навіть у моментах відносного спокою на початку твору автору вдалося передати високі душевні пориви героя.

Цей твір відзначається помітною художньою цільністю.  Автор добре розуміє дитячу психологію. Йому притаманні всі ознаки драматургічного таланту. Сюжет п’єси будується цікаво, дійово, з наростанням гостроти. Конфлікт сценічно ігровий, вмотивований. Персонажі наділені індивідуальними рисами характеру.

 Як за змістом, так і за художнім вираженням це реалістичний сценічний образок. Ця п’єска написана вправним діалогом, репліки сповнені індивідуальних ознак персонажів, дії вмотивовані, композиція чітка й напружена. Репліки малого Тараса перемежовуються  уривками з «Кобзаря». У творі допущений певний анахронізм, але ці вставки сприймаються цілісно й вивершують художній образ Тараса Шевченка, поета і художника.

П’єса, за всіма ознаками, написана Борисом Мартиновичем у 20-х роках.  Вона має повчальний зміст і носить ознаки релігійного виховання. Це виявляється, зокрема, в останніх словах малого артиста, у його зверненні до Бога й подяки за найбільшу ласку – можливість учитися.

Валерія О’Коннор-Вілінська і її п’єса "На Великдень..."

Валерія О’Коннор-Вілінська (1866 – 1930) – українська письменниця і громадсько-культурний діяч, родом з Кременчуччини; член Центральної Ради. З 1919 р. перебувала в еміграції, у Відні, згодом у Чехословаччині. У співпраці з Олександром Олесем і Л.Старицькою-Черняхівською написала п’єси «Сніговий баль» та «Візит» (1910); окремо імпресіоністські драми «Інститутка» (1911), «Сторінка минулого» (1912); дитячі п’єси; повість «Скарб» (1924), роман-хроніку «На еміграції», спогади «Лисенки й Старицькі», перекладала французьких класиків. Друкувалася в «Сяйві», «Літературно-науковому віснику», «Новій Україні» та ін.

Ще дев’ятнадцятирічною у рідному селі Миколаївці Валерія організувала приватну нелегальну школу для селянських дітей, а пізніше театр, про який Марко Кропивницький згадував як про перший справді народний театр. Переїхавши до Харкова, Валерія викладає арифметику й географію в єпархіальній школі, працює в Товаристві письменності, а також пише статті та театральні рецензії. Там вона виходить заміж за талановитого інженера Олександра Вілінського, племінника Марка Вовчка.  Старша сестра Валерії Ольга була дружиною Миколи Лисенка.

Серед друзів і знайомих В. О’Коннор-Вілінської – відомі українські діячі: Леся Українка, Софія Русова, Максим Славінський, Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Садовський, артисти-корифеї українського театру. Валерія часто була присутньою при складанні українсько-російського  словника, що вийшов у 1907-1909 рр. в Києві за редакцією Б.Грінченка та всіх тих дискусій про українську мову,  які при тому відбувалися. Видно, ще з тих  часів  сформувалося шанування мови та прагнення зберегти чистоту її, яке реалізувала у своїх творах.

На замовлення  М.Садовського вона написала першу українську дитячу п’єсу «Марусина ялинка» (1908). До  того  часу  в  українській  літературі  не було жодної дитячої п’єси. Письменниця  й пізніше  звертала  особливу  увагу  на  дитячий  театр  і  для дітей написала  п’єси «Подруги», «У  школі»,  і цілий ряд дитячих оповідань.

У буремні місяці 1917 року В.О’Коннор-Вілінська бере участь в організації Центральної Ради й очолює літературну секцію Генерального секретаріату освіти. Під час гетьманування П.Скоропадського продовжує працю в міністерстві освіти. Усю платню за роботу в міністерстві Валерія віддавала «Молодому театрові», який на етапі свого становлення перебував у дуже складному фінансовому становищі.

 У 20-х роках ХХ ст. В.О’Коннор-Вілінська працювала в термінологічній комісії Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина) під керівництвом Євгена Чикаленка, а також перекладала  українською мовою класичну французьку драматургію.

Переліченим далеко не вичерпується діяльність Валерії О’Коннор-Вілінської, однієї з найяскравіших представниць української еміграційної еліти.

П’єса «На Великдень» є інсценізацією вірша Тараса Шевченка «На Великдень на соломі…», написаного в Кос-Аралі під час заслання 1849 року.

Ця етнографічна п’єса яскраво передає народний колорит, тодішні реалії й наближена до дитячого досвіду. Тут нема сліду «панського мислення», тому що В. О’Коннор-Вілінська свідомо і вдумливо вивчала народне життя і звичаї.

Дійовими особами є сільські діти: Ївга, Орися, Петро, Степан, Оленка, Параска, панотець, паніматка, бабуся, сліпий кобзар дід Іван. П’єса густонаселена. Авторка, поруч із Шевченковими, вводить власні характерні українські типи, що витворюють виразну картину українського села. Орися – бідна сирітка, поетична, спрагла прекрасного душа. Для загострення драматичного конфлікту письменниця зображує і колоритних сільських бешкетників, що збиткуються над бідною дівчинкою, виганяють її з гурту. Виразно зображені елементи матеріальної культури тодішнього села. Авторка проявила відмінне знання побутових речей і володіння словесним матеріалом. Панотець із паніматкою надаються до досить рідкісних змалювань духовних осіб як захисників знедолених. Це і є прояв того великосвітського українського панства, що своє багатство, працю й ціле життя поклало на захист і просвіту покривдженого народу. Вони влаштували свято не тільки малій сирітці, а й старенькій бабусі, що «ходить, просить», дідові. А найбільшим щастям для Орисі є любування прекрасним. П’єса насичена яскраво вираженою візуалізацією. Переважають зорові образи сяйва, блиску, чистоти, яскравих барв, що несуть у собі духовне вивищення.

Спиридон Черкасенко і Закарпаття (за матеріалами дослідження)

Драматургійну шевченкіану Закарпаття поповнила п’єса С.Черкасенка «До світла, до волі».

Спиридон Черкасенко (1876-1940) – письменник, драматург і педагог родом з Нового Бугу на Херсонщині. З 1895 учителював переважно на Донеччині (1899-1908). На замовлення міністерства освіти УНР (1917-1918) складав читанки і букварі для українських шкіл. З 1919 перебував в еміграції у Відні, редагував шкільні підручники. В літературі  С.Черкасенко дебютував віршами в «Літературно-науковому віснику» (1904). Далі друкувався (поезії, проза, драматичні твори) майже в усіх українських газетах і журналах на західноукраїнських землях і в еміграції. Окремо вийшли збірки його оповідань «На шахті» (1909), «Вони перемогли» (1917) та ін. Поезії С.Черкасенка до 1920 вийшли в трьох томах («Твори», 1920-1922) у Відні. Найбільший успіх у театрі мала драма «Казка старого млина» (1916). Його твори пройняті прагненням до національного визволення і позначені модерністичною манерою, переважно символізмом.

Творчий доробок С.Черкасенка різноманітний за тематикою, родо-жанровими формами, стильовими особливостями. Самобутністю, оригінальним трактуванням проблем загальнолюдського та національного звучання вирізняється драматургія автора. Сергій Єфремов зазначає, що письменник «Черкасенко стоїть на варті життя. – Це реаліст з певним громадським світоглядом та запасом життєвих спостережень».

Спиридон Черкасенко співпрацював із театром М.Садовського, допомагав головному режисеру організовувати театральне життя в Києві. На Закарпаття С.Черкасенко приїхав 18 серпня 1921 року разом з Миколою Садовським, який очолив новостворений просвітянський театр на Закарпатті.

Незабаром М.Садовський повернувся в Україну, а С.Черкасенко залишився працювати театральним референтом товариства «Просвіта» в Ужгороді. Тут письменник прожив до 1927 р., брав участь у місцевому культурному, театральному житті. Він зблизився з прогресивними силами краю, чим накликав на себе гнів чеських властей. Закарпатський письменник і журналіст В.Ґренджа-Донський згадує, що С.Черкасенко допомагав йому підбирати матеріали з української літератури для журналу «Наша земля», давав мовні поради. У грудні 1926 р. на Закарпатті було відзначено 50-річчя з дня народження письменника. В.Ґренджа-Донський написав про нього прихильну статтю, що з’явилася в січневому номері «Нашої землі» за 1927 рік. Це стало причиною того, що чеська поліція звинуватила С.Черкасенка у співпраці з комуністами і запропонувала йому протягом трьох діб залишити край.

Як зауважує літературознавець О.Мишанич, С.Черкасенко намагався утвердити новий напрям у драматургії, поєднати досягнення традиційного українського побутово-етнографічного театру ХІХ ст. з театром новим. Його твори належать до типово символістської драматургії, тут діють образи-символи, особисте підпорядковане громадському. Написані добірною українською мовою, його п’єси мали велике значення для утвердження загальноукраїнської літературної мови, мови Тараса Шевченка на Закарпатті.

Протягом 1923-1929 рр. С.Черкасенко створив понад 10 драматичних творів, більшість із яких пропагували ідеї пластунського руху. П’єси «Вечірній гість», «Лісові чари», «Сміх», «Лібуша в таборі» та деякі інші друкувалися окремими брошурами, а також активно виконувалися на кону. На думку Н.Антонець, ці п’єси не лише сприяли вихованню в дітей всіляких моральних чеснот, а й формували у виконавців і глядачів шанобливе ставлення до власної національної належності, вчили їх грамотної української мови.

О.Кузьма наголосила, що саме «захоплене, майже побожне ставлення     С. Черкасенка до Т. Шевченка» зумовило шевченківську тематику в його творчості. Як зазначив Г.Ігнатович, ці Черкасенкові твори написано «легко, художньо, чистою, доброю мовою», зі «щирим, глибоким відчуттям молодого життя та душі дітей».

Особливої уваги заслуговує драматична сценка «До світла, до волі», створена С.Черкасенком за мотивами дитинства Т.Шевченка і видана в 1925 році у Львові. На Закарпатті опублікована 1928 року в журналі «Пчôлка».

О.Мишанич підкреслив, що творчість Спиридона Черкасенка відіграла значну роль у становленні української поезії та драматургії на Закарпатті, була зразком вишуканої літературної мови, мови Т.Шевченка, взірцем  сучасної віршової техніки, що для тодішніх умов Закарпаття мало першорядне значення.

Про аматорські дитячі театри на Закарпатті (за матеріалами дослідження)

З 1920 р. на Закарпатті особливо широко розгортається театральна аматорська діяльність по школах. Організаторами дитячих вистав були вчителі. Крім п’єс, учителі ставили з дітьми окремі сценки, готували декламації, інсценізації й т.п. Тодішня педагогічна думка на Закарпатті надавала неабиякої ваги драматизації не тільки як одному з допоміжних методів викладання, а насамперед як дійовому чиннику в навчанні з різних предметів.

Масове захоплення театральною справою порушує й питання репертуару. Які п’єси ставити, де і звідки їх брати? Писати і перекладати п’єси стало необхідністю і модою дня. Репертуар не змусив себе чекати. Відразу до створення дитячих п’єс залучилися самі вчителі й письменники (Маруся Підгірянка, В.Гренджа-Донський, Ф.Потушняк, С.Черкасенко, В.О’Коннор-Вілінська та ін.). І часописи почали друкувати п’єси. В першу чергу «Наш рідний край», що виходив у Тячеві й видавцем  якого був педагог-письменник О.Маркуш, місячник «Підкарпатська Русь», дитячий журнал «Пчілка», який і публікував, і видавав дитячі п’єси. Вони постачали репертуар для шкіл однаковою мірою як для наймолодших класів, так і для старших, особливо для школярів-скаутів.

Юрій Чорі в дослідженні «Драматургія Закарпаття» засвідчує: «Протягом першої половини ХХ століття у пресі зустрічається півсотні прізвищ драматургів і понад сто назв їх творів. Значна частина п’єс нині зберігається в архівах Закарпатського обласного державного фонду…».

Влаштування шкільних вистав набрало такого масштабу, що журнал «Наш рідний край» уже в 1930-му році констатував: «Не є нині школи, де би вже самі шкільні діти не грали хоч раз у році театер».

У репертуарі дитячих вистав були й різні інсценізації казок.  Особливо багатий був репертуар на п’єси до Шевченкових днів. Гнат Ігнатович у ґрунтовному дослідженні історії закарпатського театру «Від гасниці до рампи» подає назви п’єс і прізвища їх авторів: «На Тарасовій могилі» Я.Марченка, «До світла, до волі» – віршована п’єска С.Черкасенка, «Тарас – дитина» М.Козоріс, «Малий оборонець правди» Ю.Шкрумеляка, «Малий артист» Б.Мартиновича. Не менше було варіацій і п’єсок за темами віршів поета – «На Великдень», «Перебендя», «Було колись», «Тарас пастушок» і багато інших.

Матеріали, пов’язані з Т.Шевченком, поширювалися на Закарпатті різними шляхами, зокрема в шкільних підручниках, читанках, періодиці, в різноаспектній діяльності громадських організацій – «Просвіти», «Пласту» та ін.

Відомо, що перше на Закарпатті публічне Шевченківське свято відбулося 29 квітня 1915 р. на терасі Мукачівського замку силами січових стрільців [Федака Сергій. Тарас Шевченко у громадсько-політичному житті Закарпаття кінця ХІХ – початку ХХІ століття // Закарпатська Шевченкіана].  Таке ж святкування відбулося в Ужгороді 16 квітня 1920 року. Його організували Іван Панькевич і Данило Стахура. У 1922 році Шевченківський вечір пройшов в Ужгороді. З промовою на цьому вечорі виступив Августин Штефан [Статєєва Валентина. Твори Тараса Шевченка на Закарпатті міжвоєнного періоду як фактор утвердження єдиної української літературної мови в краї].

Робота в Малій академії наук

"Драматургійна шевченкіана на Закарпатті міжвоєнного періоду: мовний аспект"

Тези

 дослідницької роботи дійсного члена Мукачівської районної

філії МАН, Районного центру дитячої та юнацької творчості с. Великі Лучки,

учениці 11 класу Чинадіївської ЗОШ І-ІІІ ступенів Йовбак Андріанни Василівни на тему «Драматургійна шевченкіана на Закарпатті міжвоєнного періоду: мовний аспект»; науковий керівник – Попович Мар’яна Михайлівна, вчитель української мови та літератури Чинадіївської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів,

спеціаліст вищої категорії

1. Мета роботи – аналіз мовних та правописних особливостей драматичних творів, присвячених Тарасові Шевченку, надрукованих на сторінках журналу для дітей і молоді «Пчôлка» в міжвоєнний період у контексті розвитку української літературної мови на Закарпатті.

2. Завдання: подати загальну картину мовного й літературного процесів на Закарпатті у 20-30-роках ХХ ст.; висвітлити правописні проблеми цього періоду; розкрити роль східноукраїнської еміграції в культурно-просвітницькій роботі в краї; коротко охарактеризувати працю С.Черкасенка, В.О’Коннор-Вілінської, Б.Мартиновича в закарпатському письменстві; здійснити мовний та правописний аналіз п’єс, присвячених Т.Шевченкові, в зіставленні з нормами сучасної української літературної мови.

3. Актуальність роботи зумовлена важливістю такого питання, як утвердження української мови на Закарпатті в 20-30-х роках ХХ ст., зокрема використання цієї мови в періодичних виданнях Закарпаття зазначеного періоду, поширення загальноукраїнської літературної мови шляхом популяризації творів самого Т.Шевченка та художніх, а саме драматичних, творів, присвячених Кобзареві.

4. У роботі докладно простежено особливості закарпатського варіанта української літературної мови міжвоєнного періоду, зокрема зафіксовано лексико-семантичні, фонетичні, морфологічні, словотворчі, синтаксичні,  правописні ненормативи, вжиті в аналізованих драматичних творах у зіставленні з нормами сучасної української літературної мови.

5.  В уривку з драми С.Черкасенка «До світла до волѣ» виявлено 6 лексико-семантичних ненормативів (ловкий, небавом, нигде, пôйти, смальовий, штука), 13 фонетичних (одкрий, єго та ін.), 8 морфологічних (свѣта, ночи, будеме та ін.), 3 словотворчих (мамунця, спочив, з дѣточих) та 9 правописних ненормативних рис (пôзный, дрѣмота та ін.).

6. У п’єсі В.О’Коннор-Вілінської «На Великдень» виявлено 5 лексичних ненормативів (вуйко, най, образ, пôйти, хоть),  14 фонетичних (жалосливо, кешеня, тетка та ін.), 9 морфологічних (веселѣйше, вуйкови, одушевленєм), 4 словотворчі (вôдси, нѣгда, сьогодня, поцѣловали), 3 синтаксичні (ведуть колом, у берег, щось иншого) і 8 правописних ненормативних рис (привязана, а вжеж,  Сажаѣвка та ін.).

7. У сценічному етюді Б. Мартиновича «Малый артист» нами відзначено 6 лексико-семантичних ненормативів (льокай, марать, най, оставатися, пôйти, стих), 14 фонетичних (красше, зеркало та ін.), 5 морфологічних (очи, в полю, красше, сей, скорѣйше), 7 словотворчих (покоштує, сьогодня та ін.), 3 синтаксичні (перед себе, придивляється картинам, при образѣ), 16 правописних рис (радôсть, панѣ та ін.).

8. П’єси про Шевченка, опубліковані на Закарпатті журналом «Пчôлка» в міжвоєнний період представниками Східної України, написані загалом східноукраїнським варіантом української літературної мови, мають закарпатське забарвлення. У часи державної роз’єднаності України кращі сили української інтелігенції популяризували й утверджували єдину українську літературну мову, єдині літературні норми, що мало величезне значення для консолідації нації.

Нейметі Мар’яна. Драматургійна шевченкіана Закарпаття зацікавила столичних науковців. /Новини Закарпаття, 2016, 12 квітня (№41). – С.8.