Письменник Іван Чендей – це
гордість і легенда закарпатської літератури. Як Моринці, Нагуєвичі, Чорнухи
славетні по всій Україні, так Дубове на Тячівщині – те село, де народився
Чендей і яке він оспівав. Та і в Чинадієві багато хто пам’ятає Івана Чендея не
тільки як великого письменника. Він має тут найближчих родичів, бо звідси його
дружина. Це Марія Іванівна Пекар, як сама вона себе називає – Пекарька. Її мати
Олена в дівоцтві носила прізвище Софілканич (по-вуличному Вінтай), а батько, тесть Чендея, – Іван Юрійович Пекар –
голова чинадіївської «Просвіти», яку він заснував разом із двоюрідним братом Петром
Петричком 15 травня 1921 року. На Дуброві коло Хреста вони мали невеличку хату,
яку відбудували в 70-их роках минулого століття. Зараз там живе Мирон Пекар
разом із дружиною і сім’єю сина.
 |
| Іван Чендей (справа) і його тесть Іван Пекар |
Усе життя Чендей згадував,
як батько Іван двома запряженими кониками віз до Ужгорода доньчин нехитрий
посаг. З усіх доріг, пройдених Чендеєм, ця дорога зайняла найбільше місця в
його серці. Він називав себе горянином, а дружину взяв із долини, з Чинадієва.
Так чудесним чином поєдналися різні частини Закарпаття в його житті і творчості.
У власному письмі він воєдино сплавив духовність і світосприйняття верховинців
і долинян.
А починалося все так. Іван
Чендей був призваний в угорську армію, і коли в 1944 році гортіївців погнали до
Будапешта, під Дубрівкою він утік з військової колони й ночами пішки простував
до Чинадієва, сподіваючись знайти прихисток у сім’ї свого побратима по війську Юрія
Пекаря. Ще перед тим Чендей почав листуватися з його сестрами Анною і Марією,
тож обмінялися фотографіями. Та коли батько Пекар віз своїх дівчаток на возі в
Куштановицю, щоб переховати їх від лінії фронту, біля Сорочої вулиці на дорозі
Марія впізнала Івана – і вони кинулися один одному на шию. Так горянин Іван
узяв у супутницю життя долинянку Марійку Пекар. І якщо Чендею поталанило
зробити щось помітне в літературі, то Марійка-дружина була постійною і першою
помічницею. Вона високо цінувала духовність, розум, освіту, тому двері їхнього
родинного гнізда на вулиці Високій в Ужгороді завжди були відкриті для всіх,
хто схилявся перед Словом.
Та, мабуть, найчастішим
гостем Чендеїв був племінник із Чинадієва Василь Пекар. Він живе на Дуброві,
коло нової церкви. Навряд на сьогоднішній день ви знайдете когось, хто вислуховував
бесіди Бедзіра й Контратовича, хто заставав там Мушинку й Жулинського, хто
через Чендея був уведений у середовище богемно-інтелектуальної закарпатської
еліти й став неперевершеним знавцем Чендеєвого світу, а до того ж, прекрасним
істориком-краєзнавцем. Його дружина Ганна, доньки Мар’яна та Антоніна дотепер
підтримують близькі стосунки з родиною в Ужгороді. Марійка, дочка Чендея –
нанашка Антоніни, і в Чинадієво навідується часто. Вона завжди питає, як ся
мають подруги її дитинства Оля Бубряк і Жанна Сідор.
Чендей був і частим гостем
санаторію «Карпати». Цей культовий для тих часів заклад, мабуть, не обминув
жоден з номенклатурних і творчих працівників. Іван Михайлович запам’ятався
лікарям і медсестрам тим, що завжди зупинявся на першому поверсі реабілітаційного
відділення, в семиповерхівці. Не терпів телевізор. Це був його найбільший
ворог. І коли хтось занадто підсилював звук, він гнівно вигукував: «Виключіть
того чорта!» Але одного разу прийшли нові пацієнти й на весь голос увімкнули
телевізор. Якраз на нічному чергуванні була медсестра Бубряк Ольга Михайлівна,
і він її попросив, щоб на них вплинула. А та йому відповіла: «Та що я з ними
зроблю, кедь тото ті, што іще Зимній брали – їм усе можна…» Чендей так
потішився дотепністю медсестри, що й сам розсміявся і на ходу склав якусь
римовану фразу.
 |
| Іван Чендей із майстрами з Лецовиці: Михайлом Поповичем і Михайлом Сідором |
Ще Чендей дуже любив
майстрів. Для нього цей тип людини визначав суть і стиль життя. «Цей світ
належить майстрам», кожний має бути майстром своєї справи. Він у молодості в
Ужгороді на вулиці Високій купив «ветху халабуду», на місці якої вибудував
добротний будинок. Майстрів працювало дуже багато, з цілої області. Не всі вони
удостоїлися доброго слова, але потрібно сказати, що в домашньому архіві вдови
Чендея Марії Іванівни знайшлося фото майстрів-мулярів із Лецовиці Михайла
Поповича (Гусарьчиного) і Михайла Сідора. Вони зводили там фундамент із каменю
в 1984 році, а підсобниками були Василь Пекар і родичі з Чинадієва. Михайло
Попович так полюбив Чендея, що свою розмову пересипав його словами й
приказками. Іноді здавалося навіть, що цей чоловік і думки, і спосіб мислення
перебрав від Чендея. Найулюбленішим його прислів’ям стало Чендеєве: «Чим май
святенник, тим май пекельник». Часто згадував розмови про сад, про роботу на
землі. І коли одного разу запитав Івана: «А ким би ви були, якби не стали
письменником?» – Чендей відповів: «Мічурінцем». Настільки в ньому проявилася
його селянська натура.
Великими друзями Івана
Чендея в Чинадієві були Михайло Петричко і його дружина Катерина Емануїлівна
Кейпаза. Ці люди високо цінували талант письменника, бо самі любили літературу,
а ще це близькі родичі й нащадки засновників чинадіївської «Просвіти».
Залишилися в минулому листи, враження, розмови про літературу і про життя.
Не раз Катерина Емануїлівна
показує, що ось у цьому фотелі в її бібліотеці сидів Іван Чендей, коли вся
родина йшла на могили предків на кладовище. Він дуже тішився, що в неї на
окремій поличці були майже всі видання його творів, починаючи від знаменитої
збірки «Чайки летять на Схід» до «Калини під снігом». Але дуже шкода, що в
70-80-і роки у школі ми нічого не чули не тільки про Чендея, який зазнав
утисків через повість «Іван», а й взагалі про рідне закарпатське письменство.
Не цінувалося тоді своє, стояв на ньому якийсь ярлик другорядності,
меншовартості. Хоча не раз Чендей із гіркотою визнавав, що його більше цінують
і люблять у Москві, в Києві, у Львові, ніж удома. «Тяжко, дуже тяжко горянинові
з мізераків у цьому панському Ужгороді» (уривок з листа).
Коли Валентина Статєєва, тоді
доцент кафедри української мови Ужгородського держуніверситету, в 1985 році
написала наукову статтю про особливості мови творів Івана Чендея, їй довелося
зазнати критики щодо вибору теми. До речі, Статєєвій закидали ті самі «провини»
в антирадянськості, що й Чендею за його давно в минулому заборонені твори.
Відомі літературознавці
вважають Івана Чендея співцем одного села, такої собі фолкнерівської
Йокнапатофи – Забережі в долині тячівської річки Тересви. Майже всі його
архетипні діди, жваві леґінчуки, спрацьовані жінки в чічкастих убраннях
промовляють живими голосами, бо виписані добірною українською мовою з
численними вкрапленнями діалектизмів, влучних фразем, прислів’їв і приказок,
авторських неологізмів, що відповідають духові мови. Не випадково багато цих
слів разом із реченнями-контекстами взяті в одинадцятитомний «Словник
української мови».
Але мало хто знає, що
українською літературною мовою Іван Чендей зацікавився у 24 роки, коли під
стріхою хати в тестя Івана Пекаря з Чинадієва знайшов твори Винниченка, Грушевського, Лесі
Українки і… «Кобзар» Тараса Шевченка. Проникливим розумом митця Чендей
усвідомив, що Закарпаття – невід’ємна частина саме українського культурного
материка, і тому все зробив, щоб піднести край у Слові.
Саме Чинадієву і своєму
тестю Івану Пекарю Іван Чендей присвятив повість «Іванові журавлі». Але про це –
в наступній статті.
Мар’яна Попович
Передруковано з газети "Срібний Татош", 2015, №4.
Немає коментарів:
Дописати коментар