ПЕТРО СКУНЦЬ. ПОЕТ, ЯКОГО ВАРТО ПЯМ’ЯТАТИ

У Чинадіївському замку «Сент-Міклош» здійснюється багатообіцяючий проект «Сучасна література в старому замку», де гості й учні нашої школи разом із сучасними закарпатськими письменниками влаштовують творчі вечори й години спілкування. Виявляється, під час таких розмов можна не тільки отримати естетичну насолоду від вишуканої поезії і майстерно прочитаного автором уривка з його нового роману чи оповідання, а й багато чого навчитися. Це насамперед наука життя, бо хто, як не письменник, є тим оголеним нервом сучасності, через який можна залучитися до живих скарбів народу й дістати відповіді на болючі питання сьогодення.

За словами івано-франківського письменника Євгена Барана, Закарпаття зараз переживає літературний бум. Але потрібно сказати, що наша земля завжди була славна чудовими майстрами художнього слова. Їхня пісня і відточена фраза  живлять теперішнє літературне покоління і є тими гідними основами творчості, які слід знати, вивчати й наслідувати, щоб зберегти неперервність традиції, бо ми, закарпатці, варті того, щоб бути в авангарді української літератури. Ось уже четвертий наш митець красного слова здобуває Шевченківську премію. І ми по праву цим пишаємося, бо живемо на одній землі й відчуваємо кровну причетність  до неповторного діалекту й особливого способу мислення в нашому закарпатському  домі буття.

Іван Чендей, Петро Скунць, Петро Мідянка, Мирослав Дочинець – найкращі представники закарпатської літератури, яка є частиною загальноукраїнського літературного материка. Своєю подвижницькою працею вони чи не найбільше вплинули на формування самосвідомості закарпатців. Ці роботящі душі – наш головний орієнтир в оригінальній творчості, наукових роботах, учительських методичних настановах.

 Кожне нове прочитання й звернення до класиків закарпатської літератури відкриває таємницю. Такою була наша зустріч із удовою Петра Скунця Оленою Дмитрівною Скунць із Ужгорода. Ця шляхетна жінка, в минулому вчителька української мови й літератури, як ніхто, була причетна до поезії чоловіка. Саме їй маестро присвятив такі рядки:

  Але живім, Оленко, так ми, щоб

  Законом стало: вчителька й письменник.

 А ще такі чесні слова:

  Гримлять оркестри, і мовчать гаї,

   Не їж мене – я сам безглуздо їмся,

   Мої заслуги – всі вони твої,

   Гріхи – також, тож чесно поділімся.

                       (вірш-присвята «Дружині»)

  Олена Дмитрівна розповідала дуже багато цікавого. Спочатку  була досить здивована і спантеличена. Але потім розмова вилилася в діалог справжніх шанувальників літератури.

  Ця розумна жінка, можна сказати, – найбільший знавець творчості Петра Скунця, яка охарактеризувала майже всіх дослідників його поезії, та найвище оцінює вченість і порядність Тараса Салиги й Петра Іванишина. Вона згадала майже всі персоналії, можливо, найтаємничішого циклу поезій «Нічні портрети». До речі, на запитання, чому саме так названо цей цикл, відповіла, що назва була дана випадково, і ніякого умотивування немає. Не всі герої присвят, із тих, «…з ким жити не довелося», заслуговували від Петра Скунця такої честі – бути закарбованими в поетичну форму, але це тема іншої розмови. На запитання, кого найбільше шанував Петро Скунць із письменників цеху, довго не хотіла давати ствердну відповідь, щоб хтось не образився.  Але потім дуже багато розповіла про Фелікса Кривіна і його сім'ю, про те, що Кривіни найбільше допомогли Скунцям як у побуті, бо були найближчими сусідами, так і в письменницькій діяльності.

  Ще велика шана Чендею, Томчанію, сім'ї Ребриків. На запитання, якої думки був її чоловік про Мирослава Дочинця і Кароліну Бундаш (до їхніх збірок він писав вступні літературно-критичні статті),  казав, що Мирослав Дочинець – дуже талановитий і роботящий, у нього велике майбутнє. А з маленької дівчинки Кароліни Бундаш виросте справжня поетеса феміністичного спрямування.

 Багато було згадано про роботу над чотиритомником Петра Скунця, про те, що основне навантаження й відповідальність припали на її дочку Наталку.     Олена Дмитрівна зробила дуже багато уточнень щодо навчання Петра в школі. Виявляється, його перші вірші були написані німецькою мовою, а найбільш улюбленим був учитель німецької мови. На запитання, чи перекладав поет з підрядником, Олена Дмитрівна дуже здивувалася. Навіть переклади з мови комі Ананія Размислова робив самостійно. А німецькомовну  поетесу Ольгу Рішаві вибрав для перекладів тому, що вона писала в дещо відмінній від нього творчій манері.

Зараз дуже тішить, що в Міжгірській ЗОШ №1 І-ІІІ ступенів власними силами вчителя української мови й літератури Добоні Марії Михайлівни облаштовано музей-кімнату Петра Скунця. Вона надала нам багато необхідної інформації про митця. Насамперед це збірки поезій, від найпершої «Сонце в росі» (1961) до останнього чотиритомника. А також численні світлини, які поки що в єдиному екземплярі в домашньому архіві письменника. Вони варті великої уваги і настільки багаті й  різноманітні, що можна зробити справжній фільм у світлинах. Але найціннішим було ознайомлення з дослідженнями, присвяченими Петру Скунцю.

Тут, у Міжгір’ї, всі знають і пам’ятають свого великого земляка. Звичайно ж, як і про кожну велику людину, про Петра Скунця створено безліч міфів. Але найголовніша правда  його життя – це служіння Україні й українському слову. 

  
Мар’яна Попович

Стаття передрукована з газети "Срібний татош". Випуск №3.