За прекрасним і
незвіданим не треба їхати в далекі світи. Воно тут, на відстані витягнутої
руки, може, яких сорок хвилин швидкої їзди, але часто недосяжне й невідоме. Це
дорога в Ужгород, місто того світу, який залишився зі мною, чию живу іскристу
воду я хочу передати дітям. За кілька днів перед екскурсією очікування щастя
дало їм емоційний «зашкал» на найвищих регістрах. І вже не можна було відмінити
цей чудовий сценарій, де нас чекали справжні відкриття й фонтанування почуттів.
Транспорт ми
залишаємо біля Підградської. Вузькими брукованими стежками простуємо в старе
місто. Задає тональність карбований ритм кроків, і вже співмірно постукують
серця. Метафора проста: нові образи «обнулюють» сприймання, й душа вбудовується
в рівновагу. Вирівнюються почуття, і якісь перехожі замилувано оглядаються на
зграйку дітей.
Перша зупинка –
біля старої синагоги, де тепер філармонія. Влітку тут усе наближене до зору.
Затишний скверик ховається в пишних кронах, грайливо виблискує вода, в
прозорому повітрі – чарівний жанровий пейзаж із далекими будинками.
Та найкраще насолоджуватися
Ужгородом на площі Театральній. Під мостом снують качки за своїм качиним
щастям, а я волію без кінця дивитися на течію і думати, чи можна ще раз перейти
ту саму річку.
Дітям передається
моя любов до Ужгорода. Вони дзеркалять легку ходу перехожих, вдивляються в
калейдоскоп живих малюнків і заповнюють свій внутрішній простір. Нам не
розминутися з прекрасним, що має злитися з імпресіоністичним малюванням душею.
І ми йдемо туди, де художники живуть без часу, – в музей.
На Жупанатській нас
уже чекає Юля Єгорова-Рогова. Це художниця незвичайної барвистої щедроти,
працьовитості. У неї заохочувальний погляд, з яким народжуються на цей світ педагоги
й лікарі, і в її присутності з’являється нове самовідчуття: я – митець,
художник, майстер творення. Вона супроводжує нас на виставці картин, сама
зачаровано вслухається в слова екскурсовода. Шкода, що тут не можна
фотографувати і зберегти для вічності захоплені погляди й одухотворені обличчя.
Біля Бокшая й
Ерделі зустрічаємося з Володимиром Вовчиком. Цей тринадцятирічний гімназист
написав і випустив у видавництві Ольги Лоре збірку детективів «Історії Йогана
Шанка» і вже був у нас на презентації. Діти намагаються наповнитися ресурсом
цього трохи старшого від них хлопчика і, вбудувавшись у резонанс більшого, на
нього опертися.
Неспішною ходою по
набережній ми «урівнюємося» з цим світом. І тепер я за те, щоб думальні процеси
матеріалізувати і кожному дати відчути свій окремий потенціал. Ми йдемо до Юлі
Егорової в дев’ятиповерхівку, де в її квартирі все облаштовано для майстер-класу
із гончарства. У цьому царстві спонтанного самовираження пахне фарбами, глиною
і здалеку чути голос роботящого гончарного круга. Юля – обдарований митець. Вона
відчуває музику повітря і являє високе благородство, коли береться вчити дітей.
Юля розуміє, як усе зв’язане зі всім – слово, звук, колір, форма – тільки таким
чином можна проникнути в серце світової гармонії.
Діти ліплять
мовчки. Щоб не заважати самим собі. Зосередженість, натхнення на обличчях.
Спочатку розм’якшують глину. Не все відразу хоче бути податливим. Та теплота
руки зживається із глиною, з цим ніжним «окситоциновим» матеріалом, що дає
підсвідомості материнське затишне тепло.
Що є на світі більш
земним і водночас божественнішим за глину?! І святі на небесах колись ліпили…
Складається
враження, що ми знаходимося в порожній кімнаті. Насправді нас тут двадцять.
Хтось заходить і виходить, а я дивлюся на годинник. Видно, в мене особливі
рахунки з часом.
Без заготовленого
плану учні роблять усе, що тільки побажають, вільно творять себе в формах, що
знаходяться у сфері їхніх внутрішніх стремлінь. Лавина яскравих почуттів
вихлюпується і зліплюється глиною. Лише тут бачиш, як форма й рух пов’язані між
собою, а овал глечика набирає тональності обертання. Життя як безперервна
вправа з психомоторики. Ми створюємо і трансформуємо частину себе. І хочеться
збиратися, концентруватися й самому і слідувати за Юлиним голосом і її жіночою
рукою, що генетично пристосована до ліплення – кераміки, горщиків, нового життя…
Я відпускаю
перфекціонізм і розминаюся з обмежувальним контуром. Яка радість, коли
виявляється, що й мої руки вміють робити все: ще й ліпити горщики.
Дівчатка-жабки на
очах перетворюються в принцес, а хлопчики – у відважних лицарів. А я ніби читаю
великих китайців: «Там, де рухи впорядковані, форма володіє буттям і небуттям».
Форма стає породженням ритму кругового руху. І якщо серце єдине з рукою, форма
стає носієм емоційно-духовного змісту. І звичайний маленький горщик, зліплений
руками дитини, що здатен виразити цей зміст, перетворюється у витвір мистецтва.
Почуттєві й думальні процеси урівнялися з матеріалізацією дій – і з
найпростішого вийшла нова оречевленість.
Дехто виходить із
емоційного «зашкалу» і вбудовується в рівновагу, а хтось лише тепер віднайшов
обриси власного горизонту через ці експресіоністські вправи. Ми всі заново
створили самі себе, і мої несекретні таємниці стали метафорою зміненої
реальності.
У цей день усе було
без частки «не», а я, здається, навчилася мислено переводити негатив у позитив
і самій формувати точку входження в новий світ. Перегорнуто ще один романтичний
сценарій. Акварельними мазками розмивається витіюватий ландшафт пропалого
міста. Запаковані в автобус, ми від’їжджаємо.
А коли ви знову
приведете нас в Ужгород?
Не знаю… Хоч і
завтра.
